Витрати виробництва, сукупні витрати праці (живого і минулого) на виготовлення продукту. Прості моменти процесу праці — доцільна діяльність, або сама праця, предмет праці і засобу праці — утворюють первинні елементи І. п. При повторенні процесу праці (відтворенні) речові його елементи (засоби виробництва) відшкодовуються (віднімаються) з суспільного продукту. Сама праця не відшкодовується, він знову витрачається. Але заздалегідь має бути відновлена робоча сила (працездатність) людини. Засоби існування, потрібне для відновлення робочої сили, є необхідним продуктом. І. п., зведені до їх речових елементів, є сукупні витрати матеріальних ресурсів (засобів виробництва і засобів існування для працівників виробництва). Це загальні межі І. п., витікаючі з простого процесу праці. Конкретно-історичний вміст і форми І. п. визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і специфічним характером умов відтворення сукупного продукту і робочої сили, властивих даному способу виробництва. Завдяки зростанню продуктивності праці на певному рівні історичного розвитку чоловік дістав можливість виробляти більше продуктів, чим було необхідно для відшкодування спожитих засобів виробництва і відновлення його робочої сили. Утворився «надлишок продукту праці над витратами підтримки праці...» (Енгельс Ф., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 20, с. 199), тобто додатковий продукт. Цей процес в класових формаціях придбав антагоністичні форми. Зростаючий додатковий продукт став джерелом збагачення експлуататорських класів. Капіталізм у величезних масштабах розвинув це джерело шляхом експлуатації найманої праці.
І. п. в буржуазному товаристві розрізняються як витрати суспільної праці і капіталу: «то, що коштує товар капіталістам, вимірюється витратою капіталу; то, чого товар дійсно коштує, — витратою праці» (Маркс До., там же, т. 25, ч. 1, с. 30). У подвійному характері І. п. виявляється реальне протиріччя, класовий антагонізм між працею і капіталом, що корениться в самому капіталістичному способі виробництва. Вихідним пунктом капіталістичного виробництва служать грошові витрати підприємця (фірми) на покупку засобів виробництва і робочої сили. Вони утворюють відповідно постійну з і змінною v частини авансованого капіталу і складають специфічно капіталістичні І. п.: До = з + v. От специфічно капіталістичних І. п. Маркс відрізняв дійсні І. п. товару, або повні витрати праці на його виробництво: W = з + v + m . «Це визначення витрат виробництва, імманентих витрат виробництва товару, рівних його вартості, тобто рівних потрібною для виробництва товару загальній сумі робочого часу (упредметненого і безпосереднього), виражає основну умову виробництва товару і залишається незмінним, поки незмінною залишається продуктивна сила праці» (Маркс До., там же, т. 26, ч. 3, с. 78). Вартість як втілення дійсних І. п. товару, виявляється в буржуазному суспільстві в модифікованій формі ціни виробництва, що відшкодовує вартість витраченого капіталу (капіталістичні І. п.) і що приносить середній прибуток на цей капітал. На монополістичній стадії капіталізму відбувається модифікація самої ціни виробництва в монопольну ціну. Але як би ця капіталістична ціна І. п. на окремі товари не відхилялася від їх дійсних І. п., сума цін кінець кінцем визначається вартістю сукупного продукту, тобто витратами суспільної праці. Саме теоретичне розкриття цієї істини дала підстава Марксу зробити фундаментальний вивід про те, що додаткова вартість створюється працею робітників і безоплатно привласнюється капіталістами, що вона виникає з різниці між дійсними І. п. товару, рівними його вартості, і капіталістичними І. п., рівними вартості авансованого капіталу.
Буржуазна політична економія завжди ігнорувала подвійність І. п. У однобічному, поверхневому трактуванні І. п. вона «відкрила» своєрідний «замінник» категорії вартості, висунувши антинаукову теорію витрат виробництва (вартість, що зводить, до І. п., а останні — до витрат капіталу). Різні варіанти цієї теорії розвивали вульгарні економісти 19 ст (Же. Б. Сей, Т. Мальтус, Р. Торренс, Н. Сеніор і ін.). У сучасній буржуазній політичній економії теорія витрат виробництва набула широкого поширення у поєднанні з теорією граничної корисності (А. Маршалл і др.; див.(дивися) Граничній корисності теорія ).
І. п. в соціалістичному товаристві розрізняються як сукупні витрати суспільної праці (живого і минулого) на виробництво продукту, створюючі його вартість (основу цін), і як сукупні витрати матеріальних ресурсів (частини суспільного продукту) на відшкодування спожитих засобів виробництва і на відтворення робочої сили, створюючі основу собівартості. В умовах госпрозрахунку собівартість виражає грошові (ресурсні) І. п. соціалістичних підприємств. У плановій ціні, по якій реалізується їх продукція, суспільство оплачує І. п., вимірювані повними витратами праці (вартість). Співвідношення ціни і собівартості продукції визначає результати господарської діяльності підприємств, рентабельність їх виробництва. Те ж співвідношення двох вимірів І. п. в галузевому і народногосподарському масштабах служить показником економічної ефективності галузей і всього суспільного виробництва. Собівартість, як частина ціни (вартості), що відокремилася в грошовій формі, на відміну від капіталістичних І. п., не протистоїть вартості, як приватні І. п. суспільним. У продуктивних витратах і кругообігу засобів соціалістичних підприємств обидві форми І. п. відображають рух (відтворення і реалізацію) всього сукупного продукту, відношення соціалістичної суспільної власності. Це повністю виключає перетворення робочої сили на товар, а грошових матеріальних ресурсів в капітал, що експлуатує працю. Утворюється з перевищення ціни продукції над її собівартістю додатковий продукт (прибуток, податок із звороту) привласнюється безпосередньо суспільством і витрачається на користь всіх трудящих; частина його (прибуток після встановлених відрахувань) залишається у розпорядженні підприємств.
Загальний рівень І. п. в соціалістичному суспільстві планується в цілому і по кожному їх елементу у вартісній і натуральній формах на основі науковий обгрунтованих норм. Велика перевага соціалізму перед капіталізмом — раціональне використання трудових, матеріальних і грошових ресурсів суспільства. Систематичне зниження загального рівня І. п. — об'єктивна закономірність соціалістичного виробництва. Вони виявляються в зниженні вартості (ціни) і собівартості продукції, що відображає реальну економію живої праці, матеріальних і грошових ресурсів.
Витрати живої праці — найважливіший елемент І. п. Зворотним його показником є продуктивність праці. Зростання продуктивності суспільної праці безпосередньо знижує вартість продукту. Його вплив на собівартість опосередкований динамікою грошових витрат на оплату праці. Собівартість знижується, якщо продуктивність праці зростає швидше, ніж заробітна плата, або, інакше кажучи, якщо зниження витрат праці на одиницю виробу (трудомісткості) супроводиться зниженням питомих витрат на зарплату (зарплатоємкості). Випереджаюче зростання продуктивності праці в порівнянні із зростанням зарплати — необхідна умова систематичного зниження суспільних І. п. При дотриманні цієї умови досягається найбільший економічний ефект від зниження І. п. і забезпечуються одночасно здешевлення продукції (зниження рівня цін), збільшення чистого доходу суспільства і зростання реальної зарплати трудящих. Постійним джерелом зниження І. п. є економія минулої праці, що досягається шляхом вдосконалення і усе більш раціонального використання засобів виробництва (устаткування і матеріалів), а також зниження витрат на управління і інші загальні потреби господарства.
З розвитком соціалістичної економіки підвищується роль точного обліку і планерування І. п. як у вартісній і натурально-речовій формах, так і у формі планомірних витрат праці. Всього більшого значення набуває числення показника народногосподарської трудомісткості, або повних витрат живої і упредметненої праці, на одиницю продукції безпосередньо в робочому часі (людино-дні, людино-годинах). По окремих галузях і в цілому по народному господарству повні витрати праці визначаються на основі використання міжгалузевого балансу у вартісному і натуральному вираженні. ЦСУ СРСР розробляє по деяких роках (1959, 1966) звітні міжгалузеві баланси виробництва і розподілу продукції в народному господарстві і на цій основі — звітні міжгалузеві баланси витрат праці. Пошуки доріг ефективного зниження І. п. вимагають вирішення екстремальних завдань — знаходження максимуму економії або мінімуму витрат при заданій програмі і готівковій господарській ситуації (в межах даного комплексу підприємств).
Літ.: Енгельс Ф., Анті-Дюрінг, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 20, с. 198—201: Маркс До., Капітал, т. 3, там же, т. 25, ч. 1, с. 29—47, 168—88; його ж, Теорії додаткової вартості (IV том «Капіталу»), там же, т. 26, ч. 2, с. 139—40, 220—40; то ж, т. 26, ч. 3, с. 71, 76—81, 167—71, 539—40; Програма КПРС, М., 1971, ч. 2, разд.(розділ) I § 3; Вживання математики в економічних дослідженнях. Сб. під ред. Ст С. Немчинова, М., 1959; Коміна Л. Ф., Повні трудові витрати, М., 1969; Белоусов Р. А., Суспільно-необхідні витрати праці і рівень оптових цін, М., 1969.
