Араби (самоназваніє — аль-араб), група народів, що населяють арабські країни Зап. Азії і Сівши. Африки. А. складають більшість населення Сирії, Лівану, Іраку, Йорданії, Саудівської Аравії, Йемену, Народної Республіки Південного Йемену, Омана і Маськата, Договірного Омана, Бахрейна, Катара, ОАР(Об'єднана Арабська Республіка), Лівії, Тунісу, Алжіру, Марокко, Мавританії, Судану. Крім того, А. живуть в Ірані, Туреччині, Афганістані, Ізраїлі, Індонезії Ефіопії, Сомалі, Республіці Чад, Танзанії і інших країнах Вост. Африки. Значні групи А.-эмигрантов живуть в країнах Сівши. і Юж. Америки, у Франції і ін. Загальна чисельність А., включаючи тих, що живуть поза арабськими країнами, близько 96 млн. чіл. (1967, оцінка), у тому числі в Азії — близько 32 млн. і в Африці — близько 63 млн. чіл. А. говорять на арабській мові . По релігії більшість А. — мусульмане-сунніти. Частина А. належить до інших напрямів ісламу [шиїти в Іраку, Йемені, Сирії, Лівані; друзи в Сирії і Лівані; абадіти (ібадіти) в Сівбу. Африці], а також до різних напрямів християнства (копти в ОАР(Об'єднана Арабська Республіка), мароніти, православні, уніати і ін. в Сирії, Лівані, Йорданії). Передбачається, що древні семітські племена, з яких згодом склався древнеарабський народ, вже в 2-м-коді тис. до н.е.(наша ера) займали територію Аравійського півострова. У 1-м-коді тис. до н.е.(наша ера) виникли перші арабські державні утворення: Пальміра (Тадмор), Набатея і Ліхьян — на північному кордоні Аравії. До 5—6 вв.(століття) н.е.(наша ера) відноситься утворення арабських держав Гассан і Лахм (Сівши. Аравія), Кинда (Центр. Аравія). Йшов процес складання єдиного арабського народу. В цей час арабське суспільство знаходилося на стадії розкладання племінних буд, а в осілих племен почався процес классообразованія. Проте старі патріархально-родові стосунки і племінні зв'язки зберігалися ще дуже довго, а в кочового і напівосілого населення — аж до нашого часу (в т.ч. і такі інститути, як кровна помста,авункулат,ортокузенний брак і ін.). До 5—6 вв.(століття) арабські племена складали б. ч.(більшою частиною) населення Аравійського півострова. Проникнення А. у сусідні країни особливо посилилося з 1-а підлога.(половина) 7 ст, коли виник іслам і почалися арабські завоювання, в результаті яких був створений обширний Арабський халіфат, що тягнувся від Індії до Атлантичного океану і від Ср. Азії до Центр. Африки. Завоювання залишило глибокий слід в етнічній історії багатьох країн і народів і особливо Сівши. Африки, де населення, що говорило на близьких арабському семіто-хамітських мовах, сприйнявши мову, релігію (іслам) і багато елементів матеріальної і духовної культури А., було порівняльне швидко арабізіровано; в той же час і А. сприйняли багато що з культури підкорених народів. Склалася своєрідна арабська культура, що зробила великий вплив на світову культуру. Створений силою зброї Арабський халіфат до 10 ст розпався на окремі частини в результаті визвольної боротьби завойованих народів і зростання феодального сепаратизму. У 16 ст арабські країни Передньої Азії (окрім значної частини Аравійського півострова) і Сівши. Африки (за винятком Марокко) увійшли до складу імперії Османа (див. Туреччина ). Починаючи з 19 ст арабські землі піддавалися систематичному пограбуванню і захвату колоніальними державами: Великобританією, Францією, Італією, Іспанією (частина території Марокко була захоплена Португалією ще в 15—16 вв.(століття)). Але національно-визвольна боротьба А. проти колонізаторів ніколи не припинялася. В кінці 19 — початку 20 вв.(століття) вона особливо посилилася. У 40—60-х рр. 20 ст потужний підйом національно-визвольного антиімперіалістичного руху завершився для більшості арабських країн завоюванням державної незалежності.
Переважна більшість А. веде осілий спосіб життя, причому значна їх частина живе в селах (фелахи), займаючись землеробством і садівництвом. У містах більшості арабських країн склалися національна буржуазія, робочий клас і інтелігенція; серед міського арабського населення є значний прошарок ремісників. Частина А. зберігає напівкочове господарство, поєднуючи землеробство з отгонним скотарством (вівці і кози). Є і чисто кочові А., що займаються переважно верблюдоводством (бедуїни). У минулому найважливішою статтею доходу кочівників було обслуговування караванних доріг. У господарстві, матеріальній і духовній культурі А. різних країн є істотні відмінності. Землеробство в А., як правило, іригаційне. Як тяглова сила використовуються верблюди, осли, коні, рідше буйволи (Юж. Ірак) або зебу (Вост. Аравія, Хиджаз). У ряді арабських країн (Сирія, Ірак, ОЛР, Алжір, Туніс, Марокко і ін.) упроваджується сучасна з.-х.(сільськогосподарський) техніка. Типи традиційних будинків в різних областях і країнах всілякі: поширені удома середземноморського типа (замкнутий комплекс приміщень довкола внутрішнього дворика); у Юж. Аравії — башнеобразниє удома в декілька поверхів; в селянської бідноти переважають однокамерні споруди із зовнішнім двором; зустрічаються, особливо в Юж. Іраку, пальмові і очеретяні хатини. Кочове і напівкочове населення зберігає чотирикутні намети, зшиті з широких смуг шерстяної тканини, а тепер незрідка і брезенту. У містах європейський одяг усе більш витісняє традиційну білу сорочку, шерстяний плащ і головну хустку, майже однакові у чоловіків і жінок. Жінки носять багато металевих і скляних прикрас — персні, намиста, вушні, інколи і носові кільця і ін. У Центр. Аравії і частково в Сівбу. Африці дівчини татуюють синьою фарбою лоб і підборіддя, а інколи також щоки, губи груди, ступні ніг. У їжі, залежно від місцевості, переважають ячмінний або пшеничний хліб, пшенична, просяна, кукурудзяна або рисова каша, фініки, квасоля, чечевиця, горох, у скотарів — і молочні продукти. Розвиток промисловості в арабських країнах, осідання кочівників, зростання числа з.-х.(сільськогосподарський) і міських робітників — все це завдає нищівного удару по пережитках родоплеменних і феодальних стосунків. У ряді арабських країн (ОАР, Алжір, Сирія) в 60-х рр. 20 ст здійснено важливі соціально-економічні перетворення антікапіталістічеського характеру. Розвивається рух за єдність арабських народів в боротьбі проти імперіалізму, за соціальний прогрес. (Про історію, господарство, культурі народів окремих арабських країн див.(дивися) в статтях про відповідні країни.)
Літ.: Беляєв Е. А., Араби, іслам і Арабський халіфат в раннє середньовіччя, М., 1965; Дияконів І. М., Народи древньої Передній Азії, в кн.: Переднеазіатський етнографічний сб.(збірка), т. 1, М., 1958; Крачковський І. Ю. Історічеський роман в сучасній арабській літературі, Ізбр. соч.(вигадування), т. 3, М-код.—Л., 1956; Луцьке Ст Би., Проблема арабської єдності, «Радянська етнографія», 1957 № 1; Народи Африки, М., 1954; Народи Передньої Азії, М., 1957; Першиц А. І., Господарство і суспільно-політичних буд Північної Аравії в XIX — першій третині XX ст, М., 1961; Тахир Абдаль-Джаліль, Аль-баду ва ль-ашаїр фе ль-біляд аль-арабія (Бедуїни і племена в арабських країнах), Каїр, 1955; al''-arab, в кн.: Епсусlopédie de l''islam, v. 1, P., 1960.
