Шахрашуб [шахрангиз, буквально — (вірші), що баламутять місто], загальна назва для віршованих творів класичного періоду персидсько-таджицької літератури, що викликали бурхливу реакцію жителів середньовічного міста. Ш. служили викриттю міських сановників і вельмож або були пов'язані з т.з. ремісничою поезією — оспівуванням хлопців-красенів з лавок і ремісничих майстерень в аспекті специфічних любовних стосунків. Основна форма Ш. — двовірша, чотиривірша рубаї,газелі і кит’а. Перші Ш. з'явилися вже в поезії 10—11 вв.(століття) (Рудаки, Кисаї, Лабібі, Махсаті), але найбільше поширення Ш. отримує в позднесредневековом місті [Сайфі Бухарі (розум. ок. 1504) — цикл з 48 «ремісничих газелей», Дервіш Діхаки (розум. 1531 або 1532), Сайідо Насафі (розум. ок. 1710) — 212 «присвячень» хлопцям-ремісникам, а також турецький поет Іса Месихи (1470—1512) — цикл «шахрангиз» з 47 «портретів» адріанопольських хлопців].
Літ.: Болдирев А. Н., Зайнаддін Васифі. Таджицький письменник XVI ст. Душ., 1967; Маштакова Е. І., З історії сатири і гумору в турецькій літературі, М., 1972; Мірзоєв А., Шахрошуб ва асоси ічтімоїі він, Міжвузівська наукова конференція з іранської філології (Тези доповідей), Душ., 1966, с. 82—86; його ж, Сездах макола. Душ., 1977, с. 274; Ахмедов М., Дарвеши Дехаки, Душ., 1967; Ахмад Гулчині Маоні, Шахрашуб дар адабіяті фарсі, Техран, 1967; Абдуллоєв А., Адіб Собірі Тірмізі, Душ., 1969, с. 14—16.
