Шатобріан (Chateaubriand) Франсуа Рене (4. 9.1768, Сен-Мало, — 4.7.1848, Париж), французький письменник і політичний діяч. Вчився в коллежах Доля і Ренна. У 1786 поступив на військову службу, при дворі зближувався з опозиційно налагодженими письменниками. У 1792 виступив на стороні королівських військ проти республіки. У 1793—1800 — в еміграції в Англії. Притягнений Наполеоном Бонапартом до дипломатичної діяльності, в 1803 відправився до Риму; після проголошення Франції імперією (1804) подав у відставку. В період Реставрації — посол в Берліні, потім в Лондоні. Після 1830 відійшов від політичної діяльності. Літературна спадщина Ш. склало основний фонд т.з. консервативного романтизму. Вже в замітках «Подорож до Америки» (опубл. 1827) намітилася розчарування Ш. у концепції «природної людини». «Досвід про революції» (1797) знаменує подальший відхід Ш. від матеріалістичних і атеїстичних традицій Освіти : тяга людини до абсолютної повноти буття обертається торжеством стихійних, руйнівних сил. Цьому згубному кругу ірраціональних прагнень людини Ш. протиставляє романтичний ідеал творчої індивідуальності, в спілкуванні з природою що знаходить гармонію і душевну рівновагу. У повести «Атала, або Любов двох дикунів» (1801) Ш. полемізує з концепцією «природного стану» (див. у ст. Же. Ж. Руссо ). Егоїстичній активності індивіда Ш. протиставляє релігійне натхнення («Геній християнства», 1802). У своїй апології християнства Ш. стверджував, що не холодний раціоналізм, а релігійне відчуття живило натхнення великих письменників минулого, одухотворяя всякий справжній витвір мистецтва. У повести «Рене, або Следствія пристрастей» (1802) вперше у французькій літературі виведений образ романтичного героя-страждальника. Традиційна для Ш. антиномія боргу і руйнівної пристрасті знімається визнанням безцільності якої б то не було діяльності в умовах буржуазного суспільства. «Мученики» (1809), «християнська епопея», задумана як літературна зображення основних теоретичних положень «Генія християнства», оспівує перших християн. Повні екзотики, міфів і чудес «Історія останнього з Абенсераджей» і «Натчези» (обидва опубл.(опублікований) у 1826), що затверджують перевагу християнської етики. Підсумок своїм художнім і філософським шуканням Ш. підвів в мемуарах «Замогильні записки» (опубл. у 1848— 1850). Йому належать багаточисельні статті по питаннях історії, літератури і політики. У Росії Ш. високо цінували До. Н. Батюшков, А. С. Пушкін. Початок його критичної переоцінки поклало Ст Р. Белінський.
Соч.: Ceuvres romanesques et voyages, t. 1—2, P., 1969; у русявий, пер.(переведення) — Рене..., у кн.: Французька новела XIX ст, т. 1, М. — Л., 1959.
Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Про мистецтво, т. 1, М., 1976, с. 388—93; Історія французької літератури, т. 2, М., 1956: Європейський романтизм, М., 1973; Moreau P., Chateaubriand, P., 1967; Bicentenaire de Chateaubriand, P., 1971; F. Aug. R. de Chateaubriand, Brux., 1968.
