Фірдоуси Абулькасим (близько 940, р. Тує, – 1020 або 1030, там же), персидський і таджицький поет. Народився в сім'ї аристократа-землевласника, що розорився. У 976 став працювати над продовженням поеми «Шахнаме», початої поетом Дакики . Першу редакцію завершив в 994, другу – в 1010. «Шахнаме» була піднесена султанові Махмуду Газневіду (998–1030), який віднісся до поеми різко негативно, бо її вміст перечив деспотичній загарбницькій політиці султана. Ета дійсна причина неприйняття ним праці Ф. була встановлена сов.(радянський) ученими Е. Е. Бертельсом, Би. Р. Гафуровим, С. П. Толстовим і ін. За свою 35-річну працю Ф. не лише не отримав жодної винагороди, але піддався переслідуванню і довгі роки провів у вигнанні. Існує переказ про складання Ф. сатири на султана Махмуда.
«Шахнаме», національний епос персів і таджиків, пам'ятник світового значення, величезна, така, що складається з 55 тис. бейтов поема, користувалася надзвичайною популярністю з моменту своєї появи. При багатократному листуванні текст піддавався багаточисельним спотворенням, засмічувався сторонніми вставками.
Перше наукове видання «Шахнаме» здійснене в Індії англ.(англійський) ученим Т. Маканом на основі 17 рукописних списків (1829). Пізніше вийшло в Парижі видання франц.(французький) ученого Ж. Моля на основі 30 списків (1838–78); обидва вони були підготовлені по текстах пізніх (після 15 ст) рукописів, які, до того ж, видавцями не були описані. Йому. учений І. А. Вуллерс видав текст, складений шляхом звірення видань Макана і Благаючи (опублікував 3 томи з 9, 1877–84). Це нескінчене видання було завершене в Тегерані до тисячолітнього ювілею Фірдоуси в 1934–36 Іран.(іранський) ученими С. Нафіси, Ікбалем і М. Мінові. Вперше наукове видання тексту «Шахнаме» на основі сучасних методів текстології, розроблених Е. Е. Бертельсом, і із залученням прадавніх рукописних списків (13 і 14 вв.(століття)) було здійснено інститутом востоковедевія АН(Академія наук) СРСР (т. 1–9, 1960–71). З 1971 цей текст під новою редакцією перевидається в Тегерані. Із спеціальних словників до поеми заслуговують на згадку «Лугат-і-Шахнаме» Абдалкадіра Багдаді (початий в 1656) і «Словарь-конкорданс Шахнаме» йому.(німецький) ученого Ф. Вольфа (1935).
Ф. приписують також ліричні вірші і поему на біблейсько-коранічеський сюжет «Юсуф і Зулейха», проте їх приналежність Ф. маловірогідна.
«Шахнаме» Ф. композиційно ділиться на 50 т.з. царювань («падишахи») нерівного об'єму (від декількох десятків до декількох тисяч бейтов). Усередині окремих царювань є великі оповіді (дастани). Найзначніші дастани епопеї – «Заль і Рудабе», «Сім подвигів Рустама», «Рустам і Сухраб», «Сиявуш», «Сім подвигів Ісфандіяра», «Рустам і Ісфандіяр», «Біжан і Маніже» і ін. Умовно прийнято ділити «Шахнаме» на три частини: міфологічну, героїчну, історичну (з появи Іськандара – Олександра Македонського). У міфологічну частину увійшли в переробленому вигляді древні Іран.(іранський) міфи і вистави космогоній, частково відбиті задовго до н.е.(наша ера) в «Авесте» . У героїчній частині «Шахнаме» сталася контамінація власне Іран.(іранський) епічних оповідей з систанським (саксько-ськіфським) багатирським циклом, причому систанський елемент в «Шахнаме» став переважаючим і тому не який-небудь шах, а Рустам – головний герой всієї героїчної частини. Кожне царювання побудоване за певною схемою: зачин, тронна мова оповідання, передсмертний заповіт, кінцівка. «Шахнаме» значною мірою зберігає межі героїчного епосу з розробленими «кліше» для опису поєдинків, суперечок героїв і ін. В той же час сильна і традиція письмової літератури, яка позначається у філософських сперечаннях, повчаннях. Історична частина епопеї випробувала формою сильний вплив жанру версифіцированной придворної хроніки.
Стиль Ф. відрізняється надзвичайним лаконізмом і граничною експресією, епічні штампи співіснують поряд з індивідуально-авторськими мовними характеристиками. Для творчої манери поета властивий прийом гіперболізування, поширюваний, на відміну від стилю героїчного епосу з його виборчим гиперболізмом, на опис і зовнішності, і душевних переживань, і подвигів героїв. У поетичній мові Ф. багато епітетів і порівнянь і відносно мало власне метафор. Поетові чужі абстрактні образи і вистави засновані на категоріях ісламу і середньовічної філософії, а також ремінісценції з араб.(арабський) літератури, арабізми в лексиці; в той же час в поемі помітно пристрасть Ф. до Іран.(іранський) архаїзмам.
«Шахнаме» пронизує ідея боротьби Добра і Зла, яка часто виступає у вигляді опозиції справедливість – несправедливість, представленої в художніх картинах безперервної боротьби Ірану (джерела Добра) і Турана (носія Зла) і в образах що втілили думки Ф. про ідеального правителя: у «Шахнаме» намальована ціла галерея справедливих государів. Інша основна ідея творіння Ф. – любов до рідної країни, Ірану. У «Шахнаме» багатирі і шахи вважають своїм священним обов'язком захист батьківщини від посягань на її незалежність загарбників іноземців.
В епоху необмеженого впливу ісламу Ф. оспівав розум як вищий дар, заставу перемоги і безсмертя людини: «І той, в кому світоч розуму горить поганих діянь в світі не здійснить».
Вся епопея пронизана співчуттям до людей праці, перш за все – селянам. Ф. закликає правителів піклуватися про них, не обкладати податями при стихійних лихах, захищати від свавілля чиновників. Симпатії до простого народу Ф. виражає не лише всіх образних буд поеми, але і в ліричних відступах, особливо в зображенні народних повстань – легендарного, під водійством коваля Каве, і історичного (5 ст) – Маздака. У цьому і полягає народна основа епопеї Ф., всупереч явно вираженому легітимістському світогляду автора: престол, на думку Ф., може займати лише представник законної династії – саме він є володарем фарра (божественній благодаті). Проте, якщо вінценосець стає на дорогу несправедливості, фарр покидає його. Ф. тому визнає за підданими право на насильницьке скидання тирана.
«Шахнаме» переводилася неодноразово на багато європейських мов. На русявий.(російський) мова одну з частин поеми з йому.(німецький) перевів в 19 ст Ст А. Жуковський, в 20 ст – С. Соколів. Значну частину епопеї перевели сов.(радянський) перекладачі М. Лозінський, С. Ліпкин, Ст Державін, Ц. Бану, М. Дияконів, І. Сельвінський.
Значення «Шахнаме» для всієї подальшій перс.(персидський) і тадж.(таджицький) літератури, а також літератур ін. народів Сходу величезно, вона викликала цілий ряд наслідувань і т.з. циклічних поем.
Тексти в русявий.(російський) пер.(переведення): Книга царів Шахнаме, пер.(переведення) М. Лозінського, під ред., з коментарями і статтею Ф. А. Розенберга, М. – Л., 1934; Шахнаме, [пер. Ц. Б. Бану і А. Лахуті, ст. і коммент. А. А. Старікова, під ред. А. Лахуті і А. Н. Болдирева], т. 1–4, М., 1957–69; Шахнаме, т. 1–2, пер.(переведення) В. Державіна і С. Ліпкина. [Вступ. ст. І. С. Брагинського, підгот. тексту і прим.(примітка) М-код.-Н. О. Османова, М., 1964].
Літ.: Бертельс Е. Е., Абу-л-Касим Фірдоуси і його творчість, М. – Л., 1935; Дияконів М., Фердоуси, Життя і творчість, М. – Л., 1940; Османов М-коду.-Н. О., Фірдоуси. Життя і творчість, М., 1959; Nöldeke Тh., Das iranische Nationalepos, 2 Aufl., Ст – L., 1920; Masse H., Firdousi et l''épopée nationale, P., 1935; Ірадж Афшар, Кетабшенасие Фердоуси, Тегеран, 1968. М.
