Тональні мови, мови, в яких є фонологічно значимі тони, службовці для розрізнення лексичних і (або) граматичних значень (див. Тон в мові). Т. я. поширені в Південно-східній Азії (китайський, в'єтнамський, лаоський, бірманський і ін.), Африці (нілотськие, ква, банту і ін.), Америці (міштекський, масатекський, трікєї ін.). У одних Т. я. (наприклад китайському Тибеті) тони мають переважно лексичну значущість, в інших можуть виражати і граматичні відмінності (число або рід іменників, час дієслова, заперечення і так далі), наприклад, в дуала (мова банту): à màbòlà — «він дає» à mаbòlà — «він дав», в дінка (нілотський яз.(мова)): раny — «стіна», рàny — «стіни». Для багатьох Т. я. спірним є питання про співвідношення тонів і словесного наголоси, для деяких Т. я. немає достовірних даних про наявність і функцію наголосу. Т. я., у яких тон — обов'язкова просодична (див. Просодичні елементи ) приналежність складу, протиставляються інтонаційним мовам, в яких голосові відмінності по висоті — елемент фразової мелодики, не закріплений за певними складами і не пов'язаний з регулярним вираженням лексичних і граматичних значень (див. Інтонація ).
Літ.: Pike До. L., Tone languages, 5 ed., Ann Arbor, 1961; Welmers W. Е., African language structures, Berk.—Los Ang.—L., 1973.
