Сонатна форма, найрозвиненіша з нециклічних форм інструментальної музики. Її тривалий історичний розвиток привів в кінці 18 ст до кристалізації в творчості віденських класиків І. Гайдна, В. А. Моцарта і Л. Бетховена строгих композиційних норм. Згідно з цими нормами, С. ф. складається з 3 крупних розділів — експозиції, розробки і репризи. Експозиція зазвичай складається з 4 партій — головною, єднальною, побічною і завершальною. У головній викладається перша тема в основній тональності. Єднальна готує другу тему, тему побічної партії, яка проходіт в домінантовій або паралельній тональності (у цьому підрозділі може бути і декілька тим). Завершальна партія — нова тема або ряд мотивів і фраз завершуючого характеру. Другий розділ С. ф. — розробка, в якій інтенсивно розвивається тематичний матеріал експозиції, змінює один одного ряд тональності. У третьому розділі — репризі (італ. — повторення) знов проходіт матеріал експозиції, але з викладом головної і побічної партій в одній (основний) тональності. У С. ф. часто зустрічаються і два необов'язкові розділи — вступ і коди (загальний висновок). Цей нормативний план С. ф. в процесі історичної еволюції змінювався, але основні його межі — три крупні розділи, принцип зіставлення два або більш тим (зіставлення, здатного втілювати значні образні контрасти, відображати конфлікти реальної дійсності) — залишаються найголовнішими її ознаками. С. ф. використовується в перших частинах сонатно-циклічних творів (симфонія, соната, тріо, квартет і ін.), а також в окремих, самостійних вигадуваннях — увертюрах, поемах і ін.
