Пій (Pius). У католицькій церкві. Найбільш значительни:
П. II, у миру — Енеа Сильвіо Пікколоміні (Piccolomini) [18.10.1405, Корсиньяно (сучасна Пієнца), — 15.8.1464, Анкона], папа римський з 1458. У юності здобув популярність як гуманіст. Був автором поетичних творів на латинській мові, пройнятих мотивами гедоній, новел у дусі Боккаччо. У 1442 став секретарем імператора Фрідріха III, що проголосив його королем поетів. У 1446 прийняв духовний сан, був призначений єпископом Трієста (1447), Сиени (1450). У 1456 став кардиналом, а через 2 роки — папою. П. II боровся за посилення папської влади, перешкоджав самостійності національних церков, що оформлялися (у Франції, Чехії, Германії). Розширив територію Папської області . Закликав до хрестового походу проти турок. З літературного спадку П. II особливо цікаві «Коментарі», що містять багато відомостей про його сучасників і події, до яких він був причетний. Перу П. II належать вигадування по історії собору Базеля 1431—49 і самого Базеля, історії Чехії і ін.
Соч.: Opera... Basileae, 1571; Briefwechsel..., [Bd 1—4], W., 1909—18.
Літ.: Voigt G., Enea Silvio ais Papst Pius II, Bd 1—3, Ст 1856—63; Paparelli G., E. S. Piccolomini, Bari, 1950; Mitchell R. J., The laurels and the tiara, Роре Pius II, N. Y., 1963.
Л. М. Брагина.
П. VII, у миру — Грегоріо Луїджі Барнаба Кьярамонті (Chiaramonti) (14.8.1740, Чезена, — 20.8.1823, Рим), папа римський з 1800. Проводив в основному політику поступок наполеонівської Франції, щоб зберегти позиції церкви і папської держави. У 1801 уклав конкордат з Францією, в 1804 брав участь в коронації Наполеона. Опір П. VII деяким вимогам Наполеона, зокрема приєднанню Папської держави до Континентальної блокади, послужило приводом для ліквідації цієї держави в 1809 Наполеоном, після чого П. VII був вивезений до Франції. Відновлений Віденським конгресом 1814—15 в правах світського государя П. VII (спільно зі своїм статс-секретарем Е. Консальві, що схилявся до політики освіченого абсолютизму) встановив в Папській державі режим декілька ліберальніший, ніж при попередніх папах. Уклав з рядом європейських держав конкордати.
П. VII відновив в 1814 орден єзуїтів (заборонений в 1773).
П. IX, у миру — граф Джованні Марія Мастаї-Ферретті (Mastai-ferretti) (13.5.1792, Сенігаллія — 7.2.1878, Рим), папа римський з 1846. В умовах підйому суспільного руху у всіх італійських державах, проходівшего в основному під гаслом національного звільнення і об'єднання Італії, провів в 1846—47 в Папській державі вельми помірні ліберальні реформи (амністія політичних увязнених, незначні перетворення в адміністративній, судовій і економічних областях). Ці перші кроки нового папи викликали у всіх італійських державах захоплені маніфестації ліберальної буржуазії, частини республіканців і народних мас, що повірили в «визвольну місію» П. IX. В період Революції 1848—1849 в Італії, що охопила і Папська держава, П. IX в березні 1848 сформував уряд за участю помірних лібералів і погодився на проголошення конституції, а також на посилку військ для участі в австро-італійській війні 1848—49 . Проте вже 29 квітня 1848 він виступив з «Зверненням», в якому засудив національну війну проти Австрії (чим подав сигнал до настання контрреволюції по всій Італії). Міф про «визвольну місію» папи був розвіяний. 24 листопада 1848 П. IX біг з повсталого Риму в неаполітанську фортецю Гаету, звідки 18 лютого 1849 звернувся до глав католицьких держав із закликом до інтервенції проти проголошеної в Римі республіки. Повернувшись до Риму 12 квітня 1850 (після падіння Римської республіки), П. IX проводив відкрито реакційну політику. Енциклікою «Силлабус» (1864) оголосив похід проти сил прогресу і демократії. Після завершення об'єднання Італії (20 вересня 1870), Папської держави, що привела до остаточної ліквідації, П. IX наполегливо відмовлявся примиритися з втратою світської влади. Він оголосив себе «моральним полоненим», «ватиканським в'язнем», не що покидає межі Ватикану (1 листопада 1870), засудив закон італійського уряду «Про гарантії прерогатив папи і святого престолу і про взаємини держави і церкви» (1871), заборонив католикам брати участь в парламентських виборах (формула «нон експедіт»), по суті призвавши їх бойкотувати об'єднану італійську державу. З ім'ям П. IX зв'язано проголошення догмата про «непогрішимість папи» (1870).
П. Х, у миру — Джузеппе Мелькиоре Сарто (Sarto) (2.6.1835, Рієзе, — 20.8.1914, Рим), папа римський з 1903. З 1884 єпископ, з 1893 кардинал і патріарх Венеції. Незабаром після обрання папою відмінив те, що існувало з часів середніх століть право трьох католицьких государів — Австрії (Австро-Угорщині), Іспанії і Франції — відводити неугодних ним кандидатів при виборі папи. П. Х знаходився під сильним впливом єзуїтів. Виступав проти демократичних і соціалістичних ідей. Вів боротьбу з модерністською течією в католицькій церкві. У 1907 був опублікований список 65 модерністських «помилок» (що з'явився продовженням «Силлабуса» Пія IX) і енцикліка проти модернізму («Pascendi»). П. Х прагнув допомогти царському уряду Росії боротися проти революції, видавши в грудні 1905 енцикліку, звернену до архієпископів і єпископів католицької церкви в Росії, в якій пропонував їм перестерігати віруючі покорятися властям. Втручання П. Х в внутрішні справи Франції привело до розриву в 1904 дипломатичних стосунків Франції з Ватиканом. Напередодні 1-ої світової війни 1914—18 П. Х займав австро-германофільськую позицію.
П. XI, у миру — Акилле Ратті (Ratti) (31.5.1857, Дезіо, Мілан, — 12.2.1939, Ватикан), папа римський з 1922. Префект Ватиканської бібліотеки, А. Ратті був посланий в 1918 представником Ватикану (апостольським візітатором) до Росії (куди не був допущений), Польщу і Прибалтику. У травні 1919 став нунцієм у Варшаві, де співробітничав з польськими реакційними кругами і представниками імперіалістичних держав в їх боротьбі проти Радянської Росії. У 1921 архієпископ Міланський, в тому ж році зведений в кардинали. При П. XI були поміщені Латеранські угоди з фашистською Італією (1929) і конкордат з фашистською Німеччиною (1933). У своїх посланнях П. XI неодноразово виступав проти ідей комунізму, в лютому 1930 призвав до «хрестового походу» проти СРСР, в 1937 видав антикомуністичну енцикліку «Дівіні редемпторіс» («Divini Redemptoris»). У роки, що передували 2-ій світовій війні 1939—45, підтримував політику імперіалістичних кругів, що прагнули шляхом поступок фашистським державам направити фашистську агресію проти СРСР. В той же час переслідування католицької церкви в Германії і розгул расизму в обох фашистських державах змусив П. XI виступити із засудженням політики нацистів відносно релігії і расистської ідеології в цілому [енцикліка 1937 «Міт бреннендер зорге» («Mit brennender Sorge») і ін.].
П. XII, у миру — Еудженіо Пачеллі (Pacelli) (2.3.1876, Рим, — 9.10.1958, Ватикан), папа римський з 1939. Вихідець з сім'ї римської фінансової аристократії, пов'язаної з Ватиканом. У 1901 почав свою церковну кар'єру у ватиканському статс-секретаріаті. У 1917—20 нунцій в Баварії, за дорученням папи Бенедикта XV вів переговори з кайзером Вільгельмом II про швидке укладення миру з державами Антанти, щоб запобігти революції в Германії і ін. країнах. У 1920—29 нунцій в Берліні. У грудні 1929 зведений в кардинали. У 1930—39 статс-секретар Ватикану. Займав антикомуністичну і антирадянську позиції. У роки, що передували 2-ій світовій війні 1939—45, і під час самої війни виступав по суті прибічником фашистських держав, а після війни активно підтримував політику «холодної війни». У 1949 конгрегація священної канцелярії Ватикану, на чолі якої стояв П. XII, опублікувала декрет про відлучення від церкви комуністів і всіх, хто їх підтримує.
