Помайновий податок , вигляд прямих податків на рухоме і нерухоме майно. Був відомий ще в Древній Греції і Древньому Римі; поступав в казну і призначався виключно для фінансування військових витрат. В період феодалізму П. н. прийняв регулярніший характер; їм обкладалося майно кустарів, ремісників і селян. Дворяни і духівництво не входили в податноє стан і були звільнені від сплати податку. Створення гнучкіших форм оподаткування, а також зростання і диференціація його об'єктів привели до витіснення П. н. побудинковим, поземельним і ін. податками, які стягувалися з різних видів майна. С. розвитком капіталізму на зміну П. н. приходить прибуткове обкладення (див. Прибутковий податок ) .
В якості самостійного податку П. н. зберігся в США, Великобританії, Канаді, ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) і ряду ін. країн. Він стягується з вартості будівель, землі, устаткування, торговельно-промислових приміщень і т.д. Платниками П. н. виступають фізичні і юридичні особи — власники або орендарі майна. Ставки П. н. (за рідким виключенням) пропорційні. Якщо і є прогресія в обкладенні, то вона украй невелика, що вельми вигідно імущим класам. П. н. поступає до місцевих бюджетів. У США в середині 60-х рр. він складав близько 88% податкових вступів, у Великобританії — близько 25% всіх доходів місцевих бюджетів. Крупні власники перекладають основний тягар П. н. на трудящих шляхом включення значної частини суми П. н. у орендну плату. Інтереси власників всіляко охороняються. Так, у Великобританії повністю звільняються від обкладення житлові будинки, не здані в наймання, приміщення релігійних організацій і ін. Промислові, торгівельні і транспортні підприємства обкладаються зазвичай пільговим податком.
В царській Росії П. н. не існувало. Після Жовтневої революції 1917, в 1922—1924 П. н. стягувався у складі прибутково-помайнового податку, в цілях посилення державного регулювання доходів різних груп населення, обмеження доходів приватних підприємців.
