Паніни, російські державні і військові діячі, графи: Віктор Никітіч П. [28.3(9.4) .1801, Москва—1(13).4. 1874, Ніцца, Франція], син Никіти Петровича П. З 1819 на дипломатичній службі, з 1832 товариш міністерства юстиції, в 1839—41 керівник міністерством юстиції (1841—62 міністр). Дотримувався украй реакційного курсу, був противником реформ. Будучи членом Секретного (з 1857) і Головного у хрестовій справі (з 1858) комітетів і головою редакційних комісій (з 1860), відстоював інтереси кріпосників і гальмував відміну кріпака права. У 1864—67 главноуправляющий 2-м-коду відділенням власною його імператорської величності канцелярії. Никіта Іванович П. [18(29) .9.1718, Данциг, —31.3(11.4) .1783, Петербург]. Служив в кінній гвардії, в 1747—59 на дипломатичній роботі (посланець в Данії, потім в Швеції). У 1760—73 вихователь великого князя Павла Петровича (див. Павло I ). У 1762 брав активну участь в зведенні на престол Катерини II; став її найближчим радником по зовнішньополітичних питаннях, очолюючи в 1763—81 Колегію закордонних справ. Прибічник системи так званої Північного акорду (союзу Росії, Англії, Пруссії, Швеції, Данії і Польщі проти Франції і Австрії). Війна Росії з Туреччиною (почата в 1768) і 1-й розділ Мови Посполитою привели до падіння його впливу. Представляючи нечисленне угрупування крупної аристократії, що прагнула до деякого обмеження абсолютизму (реформа Сенату, створення постійної Імператорської ради і т. д.), П. знаходився в прихованій, але постійній опозиції до Катерини П. На початку 70-х рр. очолював змову (брат Петро Іванович П., Д. І. Фонвізін і ін.) на користь спадкоємця Павла Петровича; з 1781 у відставці. Петро Іванович П. [1721, сіло Везовка Мещовського повіту, нині Калузької області, - 15(26) .4. 1789, Москва], генерал-аншеф (1762), брат Никіти Івановича П. На військовій службі з 1735. Зіграв видну роль під час Семирічної війни 1756—63 . З 1762 генерал-губернатор Східної Пруссії. Під час російсько-турецької війни 1768—74 командував 2-ою армією; узяв штурмом фортецю Бендери, але допустив ряд стратегічних прорахунків у веденні кампанії; звільнений у відставку (1770). Став одним з лідерів опозиції уряду — так званій партії Панінськой. У липні 1774—августе 1775 командував військами, що діяли проти загонів Е. І. Пугачова. Сприяв розвитку російського військового мистецтва; услід за П. А. Румянцевим створив загін легкої піхоти — єгерів, за зразком якого в російській армії були засновані особливі єгерські частини. Никіта Петрович П. [17(28) .4.1770, Харків—1(13).3.1837, сіло Дугино Смоленської губернії], син Петра Івановича П. З 1791 на військово-придворній службі, камергер і генерал-майор; з 1795 литовський губернатор. У 1796 (після розділу Мови Посполитої) головний комісар російської сторони по встановленню кордону між Росією і Пруссією. З грудня 1796 член Колегії закордонних справ; з липня 1797 надзвичайний і повноважний міністр в Берліні, де намагався залучити прусський уряд до участі в активних діях проти Французької республіки. З 1799 віце-канцлер. Прагнув до збереження і зміцнення антифранцузькій коаліції; виступав противником політики Павла I, направленою на зближення з Францією; був одним з організаторів змови проти імператора; у 1800 піддався опалі. Після вступу на престол Олександра I член Колегії закордонних справ; фактично керував зовнішньою політикою; розбіжності з царем привели П. до відставки (листопад 1801). З 1804 в опалі з позбавленням права в'їзду до столиць. Проживав у себе в маєтку Дугино, де займався музикою (написав опери «Горбані» і «Модна лавка»).
Літ.: Колмаков Н. М., Граф Ст Н. Панін, «Російська старизна», 1887 № 11— 12; Лебедев П. С., Графи Никіта і Петро Паніни, СП(Збори постанов) Би, 1883; Збірка імператорського російського історичного суспільства, т. 7, 1871; Пугачевщина, т. 2—3, М-код.—Л., 1928— 1931; Історична збірка Вольної російської друкарні в Лондоні А. І. Герцена і Н. П. Огарева, кн. 3. Коментарі і покажчики, М., 1971, с. 146—152.
