Маяковський Володимир Володимирович [7(19) .7.1893, сіло Багдаді, нині селище Маяковський Грузинської РСР, — 14.4.1930, Москва], російський радянський поет. Народився в сім'ї лісничого. Після смерті батька сім'я переїхала до Москви (1906). М. вчився в московській гімназії. Спілкувався із студентами-більшовиками, вступив в партію, кооптувався до складу Московського комітету РСДРП(б) (1908). Тричі піддавався арештам, в 1909 був поміщений в одиночну камеру Бутирськой в'язниці. Вийшовши з в'язниці, де він почав писати вірші, М. вирішує «робити соціалістичне мистецтво»: «Я перервав партійну роботу. Я сів вчитися» (Повне зібрання творів, том 1, 1955, стор.(сторінка) 18). У 1911 М. поступив в Московське училище живопису, творення і архітектури. До 1912 відносяться перші поетичні досліди, пов'язані з теорією і практикою групи кубофутурістов (див. Футуризм ), які залучали його протестом проти засад буржуазного суспільства. Але якщо антіестетізм футуристів виявлявся переважно в області «чистої» форми, то М. сприймав його по-своєму, як підступ до рішення задачі — створити нову демократичну поетичну мову. Про це він скаже в революційній поемі «Хмару в штанях» (1915): «...Уліца корчиться без'язика — їй нічим кричати і розмовляти» (там же, сторінка 181).
Творчість М. по своєму суспільному звучанню не укладалося в рамки футуризму, що особливо виявилося в трагедії «Володимир Маяковський» (поставлена 1913). Пафос трагедії — в протесті проти встановлень буржуазного суспільства, проти влади «бездушних речей». Трагедія кінець кінцем сходить до настроїв мас, обурених несправедливістю світу, але що ще не усвідомили своєї сили. Пафос заперечення буржуазної дійсності відчуємо і в ранніх віршах поета («Адіще міста», «Нате!», 1913, та інші). За участь в публічних літературних виступах футуристів М. був виключений з училища (1914). Початок 1-ої світової війни 1914—18 відбилося в його творчості неоднолінейно: у статті «Штатська шрапнель» (листопад 1914) він писав, що «сьогодні потрібні гімни...» (там же, сторінка 303), але у віршах «Війна оголошена» (липень 1914) і «Мама і убитий німцями вечір» (листопад 1914) виявилася його відраза до війни, до її кривавої нісенітниці. У віршах, надрукованих в журналі «Новий сатирикон» («Гімн судді», «Гімн ученому», «Гімн хабару», 1915), М. віддає саркастичну «хвалу» мерзенностям життя, в якому предметом хули стає чесна праця, чиста совість і високе мистецтво.
Новим етапом з'явилася поема «Хмара в штанях». «„Долой вашу любов”, „геть ваше мистецтво”, „геть ваших буд”, „геть вашу релігію” — чотири крики чотирьох частин», — так характеризував сам поет основну соціально-естетичну спрямованість «Хмари» (Передмова до 2-го виданню 1918, там же, том 12, 1959, стор.(сторінка) 7). Поема відобразила зростаючу силу мільйонів, що стихійно піднімаються проти капіталізму і усвідомлюють свою дорогу в боротьбі. Основним пафосом дожовтневих поем М. — «флейта-хребет» (1916), «Війна і світ» (окреме видання 1917), «Людина»(1916—17, опублікована в 1918) — був протест проти буржуазних стосунків, що калічили справжню натуру Людини. Це зближувало поета с М. Горьким, який, виділяючи М. з середовища футуристів, залучив його до участі в журналі «Літопис» .
Радісно зустрівши Жовтневу революцію 1917, М. визначив свою позицію: «Моя революція. Пішов в Смільний. Працював. Все, що доводилося» (там же, том 1, стор.(сторінка) 25). Поет прагнув естетично осмислити «приголомшливі факти» нової соціалістичної дійсності. До Жовтня у М. не було чіткої соціальної перспективи. Деякі догми футуристичної групи накладали відбиток на особливості форми його віршів і на систему соціально-естетичних поглядів. Після Жовтня творчість М. набуває нового соціально-естетичного забарвлення, обумовленого боротьбою за ідеали комунізму (як у позитивному, так і в сатиричному плані). Це позначилося вже в п'єсі «містерія-буф» (1918, 2-й варіант, 1921) — «...героїчеськом, епічному і сатиричному зображенні нашої епохи» (там же, том 2, 1956, сторінка 167), першої радянській п'єсі на сучасну тему. Затверджуючи велич і героїзм простих людей, М. викривав творче безсилля буржуазії; будувати «ковчег» нового світу під силу лише «нечистим» з їх етичною чистотою і класовою солідарністю. У «Лівому марші» (1918), своєрідному гімні пролетарської потужності і цілеспрямованості, поет закликав до боротьби з ворогами революції. Але естетична палітра М. була багатоколірною: у вірші «Хороше відношення до коней» (1918) він виступав за багатство емоцій нової людини, якій має бути доступне співчуття всьому живому, всьому беззахисному.
Гуманістична спрямованість поезії М. набувала нової соціальної якості. Поема «150 000 000» (1919—20, 1-е видання без імені автора, 1921) затверджувала провідну роль російського народу як провісника соціалістичної революції. В. І. Ленін негативно сприйняв поему, бачивши в ній зразок футуризму, до якого відносився негативно. У ці роки М. починала прокладати дорога до істинно демократичного мистецтва, співзвучного настрою мас. Переїхавши в березні 1919 до Москви, він працює в «Вікнах ЗРОСТАННЯ» — малює плакати з віршованими текстами агітаційного характеру (за 3 роки створено близько 1100 «вікон»). У цих плакатах, а також в промисловій і книжковій графіці М. 20-х років особливо яскраво виявилися його талант і досвід художника, його помітно-лаконічна манера (М. звертався до образотворчого мистецтва починаючи з 10-х років; збереглися його багаточисельні портретні зарисовки, ескізи лубків, театральні роботи). Ця діяльність «поета-робітника», що віддав свої перо і кисть на потреби революції, була глибоко органічна для М., відповідала його естетичній концепції вторгнення мистецтва в дійсність.
В поезії М. 20-х років з'являється ліричний герой нового типа: він не відокремлює свій інтимний світ від великого світу соціальних бурь, не мислить інтимне зовні соціального — «Люблю» (1922), «Про це» (1923), «Лист Тетяні Яковльовой» (1928) та інші. В результаті поїздок М. в капіталістичні країни (США, Німеччина, Франція, Куба та інші) з'являються цикли віршів «Париж» (1924—25) і «Вірші про Америку» (1925—26). М. виступав як повпред молодої соціалістичної держави, що кидає виклик буржуазних буд.
Пафос безіменності («мільйони пою») в творчості поета поступався місцем гармонійнішої концепції особи. Як і М. Горький, М. стоїть у витоків радянської ленініани. У поемі «Володимир Ілліч Ленін» (1924) діяльність вождя пролетарської революції художньо відтворена на широкому історичному фоні. М. усвідомлював величезне значення особи Леніна — «найлюдянішу людину», «організатора перемоги» пролетаріату. Поема з'явилася гімном «атакуючому класу» — пролетаріату і його партії. Відчуваючи себе «...солдатом в шерензі мільярдної» (там же, том 7, 1958 стор.(сторінка) 166), М. розглядав спрямованість до комуністичного майбутнього як критерій всієї творчої діяльності, у тому числі і поетичною. «...Велікоє відчуття на ім'я класу» (там же, том 6, 1957, стор.(сторінка) 304) було основною рушійною силою творчості М. радянського часу. Поему «Добре!» (1927) А. В. Луначарський назвав «Жовтневою революцією, відлитою в бронзу»; М. оспівував тут «весну людства» — свою соціалістичну вітчизну. Поряд з Горьким М. стає основоположником соціалістичного реалізму в радянській літературі.
В ці роки М. створив такі ліричні шедеври, як «Товаришеві Нетте, пароплаву і людині», «Сергію Есеніну» (обидва 1926), «Вірші про радянський паспорт» (1929) та інші.
Ліризм М. всеосяжний — в нім виразилося небувале духовне зростання людини нового суспільства. М. — лірик, трибун, сатирик — поет величезного, «суцільного серця». Віра в торжество комуністичних ідеалів поєднується в його віршах з непримиренністю до всього, що заважає« рватися в завтра, вперед». Виступ М. проти бюрократизму і засідательської суєтні у вірші «Прозаседавшиеся» (1922) викликав велике «задоволення» Леніна (дивитеся Повне зібрання творів, 5 видання, том 45, стор.(сторінка) 13). Що надихнув схваленням вождя революції, М. і пізніше громив усіляких «помпадурів», що примазалися до партії і прикривали партквитком своє егоїстичне міщанське нутро («Помпадур», 1928, «Розмова з товаришем Леніном», 1929). У віршах кінця 20-х років, в п'єсах «Клоп» (1928, поставлена 1929) і «Лазня» (1929, поставлена 1930) з'явилася ціла галерея типів, небезпечних своєю соціальною мімікрією і пустопорожней демагогією. Сатиричні п'єси М., новаторські і за змістом, і формою, зіграли велику роль в розвитку радянської драматургії.
М. створив новаторську поетичну систему, що багато в чому визначила розвиток як радянської, так і світової поезії; його дію випробували Назим Хикмет, Луї Арагон, Пабло Неруда, І. Бехер та інші. Виходячи зі свого ідейно-художнього завдання, М. істотно реформував російський вірш.(вірш) Новий тип ліричного героя з його революційним відношенням до дійсності сприяв формуванню нової поетики максимальної виразності: вся система художніх засобів поета направлена на мовне вираження думок і відчуттів ліричного героя, що гранично драматизується. Це позначається в системі графічних позначень: підвищена експресивність передається і за допомогою змін в рамках традиційної орфографії і пунктуації, і введенням нових прийомів графічної фіксації тексту — «стовпчика», а з 1923 — «драбинки», паузірованіє, що відображають. Прагнення до максимальної виразності вірша проходіт по різних лініях: лексики і фразеології, ритміки, інтонації, рими.
М. очолював літературну групу ЛЕФ (Лівий фронт мистецтв) і пізніше — РЕФ (Революційний фронт мистецтв); редагував журнал «ЛЕФ» (1923—25) і «Новий ЛЕФ» (1927—28), але прийшов до виводу, що замкнуті угрупування перешкоджають нормальному творчому спілкуванню радянських письменників, і в лютому 1930 вступив в РАПП(Російська асоціація пролетарських письменників), яку розглядав як масову літературну організацію. Складна обстановка останніх років особистого життя і літературної боротьби привела М. до депресії і самогубства. Поема «У весь голос» (1930) сприймається як поетичний заповіт М., повний глибокої внутрішньої віри в торжество комунізму. Творчість М. широко вивчається і в СРСР, де створений цілий ряд крупних монографічних досліджень, і за кордоном. Проте його поезія з'явилася об'єктом суб'єктивістської інтерпретації з боку так званих советологов, М., що намагаються спотворити поетичну подобу, вихолостити революційний вміст його поезії. Твори М. перекладені всіма основними мовами народів Радянського Союзу і зарубіжних країн.
В 1937 була відкрита бібліотека-музей М. в Москві (колишній провулок Гендріков, нині провулок Маяковського); у січні 1974 в Москві відкритий Державний музей М. (проїзд Серова, 3). У 1941 Музей М. відкритий в селищі Маяковський (колишнє село Багдаді) Грузинської РСР.
Соч.: Повне зібрання творів, т. 1—12, М., 1934—38; Повне зібрання творів, т. 1—12, М., 1939—49; Повне зібрання творів, т. 1—13, М., 1955—61; Маяковський — художник. [Альбом. Автор-укладач Ст А. Катанян. Вступна стаття Б. Слуцкого], М., 1963.
Літ.: Винокур Р., Маяковський — новатор мови М-код.,1943; Фейгельман Л., Маяковський в країнах народної демократії — Чехословакії, Болгарії, Польщі, М., 1952; Паперний З., Про майстерність Маяковського, 2 видавництва, доп., М., 1957; його ж, Поетичний образ в Маяковського, М., 1961; Штокмар М., Рима Маяковського, М., 1958; Катанян Ст, Маяковський. Літературна хроніка, 4 доп. видавництво, М., 1961; Тімофєєва Ст, Мова поета і час. Поетична мова Маяковського, М. — Л., 1962; Наумов Е., Ст Ст Маяковський, Семінарій, 4 видавництва, Л., 1963; Дувакин Ст, Радость, майстром кована. Нариси творчості Ст Ст Маяковського, М., 1964; Луначарський А., Вл. Маяковський — новатор, Зібрання творів, т. 2, М., 1964; Маяковський і радянська література, М., 1964; Метченко А., Маяковський. Нарис творчості, М., 1964; Тимофіїв Л., Радянська література. Метод. Стиль. Поетика, М., 1964; Маяковський і проблеми новаторства, М., 1965; Гончарів Би., Маяковський в кривому дзеркалі «советологиі», «Питання літератури», 1970 № 3; Перцов Ст Маяковський. Життя і творчість (1893—1917), М., 1969; то ж, (1918—1924), М., 1971; то ж, (1925—1930), М., 1972: Харджієв Н., Тренін Ст, Поетична культура Маяковського, М., 1970; Поет і соціалізм. До естетики Ст Ст Маяковського, М., 1971; Aragon L., Littératures soviétiques, P., 1955; Stern A., Poezja zbuntowana, Warsz., 1964; Huppert Н., Wladimir Majakowski in Selbstzeugnissen und Bilddocumenten, Hamb., 1965; Duwakin W., Rostafenster. Majakowski als Dichter und bildender Künstler, Dresden, 1967.
