Лірика
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Лірика

Лірика (від греч.(грецький) lýга — музичний інструмент, під акомпанемент якого виконувалися вірші, пісні і так далі), один з трьох родів витівок. літератури (поряд з епосом і драмою ) , в межах якого міроотношеніє автора (або персонажа) розкривається як безпосереднє вираження, виявлення його відчуттів, думок, вражень, настроїв, бажань і ін. У ліричному образі через крупицю живого відчуття (думки, переживання) поета виражає себе все одвічне буття, глибинні соціально-політичні і духовно-історичні конфлікти, напружені філософські і цивільні шукання. Це, зокрема, знаходить віддзеркалення і в тематичному виділенні таких видів Л., як філософська («Бог» Р. Р. Державіна, «Невимовне» Ст А. Жуковського, «Дар марний, дар випадковий» А. С. Пушкіна, «Істина» Е. А. Баратинського, «Фонтан» Ф. І. Тютчева), цивільна («До Чаадаєву» Пушкіна, «Прощай, немита Росія» М. Ю. Лермонтова, «Заповіт» Т. Р. Шевченка, «Роздум біля парадного під'їзду» Н. А. Некрасова, «Читачі газет» М. Цветаєвой, «Північ в Москві» О. Мандельштама, «Росія» А. А. Блоку, «Вірші про радянський паспорт» Ст Ст Маяковського, «Дробиться рваний цоколь монумента» А. Т. Твардовського), любовна, пейзажна і ін.

загрузка...

  «Великий поет, — писав Ст Р. Белінський, — кажучи про себе самого, про своє я, говорить про загальний — про людство, бо в його натурі лежить все, чим живе людство» (Полн. собр. соч.(вигадування), т. 4, 1954, с. 521). Але в Л. об'єктивний світ виявляється через відношення до нього поета, і його художнім еквівалентом виступає емоційне сприйняття світу, перетворене в переживання суб'єкта. Подієва, дієвий результат переживань і прагнень, сфера вчинків героя зазвичай залишаються за межами ліричного твору. І навіть тоді, коли автор вводить в ліричні твори прикмети зовнішнього світу — пейзажні, побутові, портретні і ін., вони втрачають незалежність від суб'єкта, образотворчі елементи набувають, як правило, виразних функцій і стають провідниками ліричного переживання: або його «дзеркальними» віддзеркаленнями («Вереснева троянда» А. А. Фета), або емоційними «сигналами» («Я на праву руку наділа рукавичку з лівої руки» в А. Ахматової), або його символами («Вітрило» Лермонтова), або, нарешті, контрастною противагою суб'єктивному стану духу («Весна» Тютчева). Родова суть Л. з максимальною наочністю виявляється в творах, самий предмет яких складає «сама душа, суб'єктивність як така» (Гегель); тут «... відчуття є достатній самому собі, служить собі об'єктом...» (Веселовський А. Н., Історична поетика, 1940, с. 286).

  Ліричні твори, передавальне переливи і відтінки внутрішнього життя, окремі миті душевного руху, може досягати граничної стислості, і тоді в Л. особливо явно проступає зовні-структурна відмінність від епосу, що тяжіє до развернутості в часі і просторі, до монументальності. Ліричний твір залишається закінченим, художньо-цілісним створенням, навіть якщо воно складається всього з двох рядків:

  Я ненавиджу її і люблю. «Чому ж?» — ти запитаєш.

  Сам я не знаю, але так відчуваю я — і тужу (Катулл).

  Втілюючи неповторний духовний стан в художній образ, Л. надає йому широко узагальнене значення; ліричний твір як би пропонує читачам, що переживають аналогічний стан, готові форми його вираження; звідси — заучування і цитування ліричних віршів, як явище «побуту» (граничний випадок такий «анонімній» загальності ліричного відчуття — пісня, наприклад «Землянка» А. А. Суркова, «Чекай мене» До. М. Симонова, «Летять перелітні птиці...» М. Ст Ісаковського). В той же час будь-який умонастрій оформляється в Л. як що конкретно належить особі, як її внутрішній монолог. У ліричній композиції зазвичай очолює те, що споглядає, сприймає, мисляче «я», хоча в певних типах Л., наприклад в пейзажній, філософській, «я» інколи лише мається на увазі, не присутній композиційно.

  Якщо прототипом ліричного «я» виступає сам автор, тобто його справжні настрої, «живцем схоплені і миттєво перетворені на ліричні емоції» (Овсянико-Куліковський Д. Н., Собр. соч.(вигадування), т. 4, СП(Збори постанов) Би, 1912, с. 99), — в таких випадках зазвичай говорять про «суб'єктивну», «особистою» Л. Однако суб'єктивність і особова достовірність ліричного відчуття не означають тут буквального збігу з біографічним досвідом автора. Лірик, типізуючи (або «об'єктивуючи») свої життєві переживання, «відсовує їх від себе як об'єкт» (Фет), творчо домислює і перетворює їх, завдяки чому факт особистої біографії переростає у витвір мистецтва, а «самовираження» поета — у вираження дум і сподівань його сучасників. Показова природність, з якою «я» змінявся «ми» в «Думі» Лермонтова.

  В Л. «об'єктивною» (або «ролевий») автор відтворює чужі думки і відчуття, так що неспівпадання між «я» ліричного персонажа і біографічною подобою автора стає очевидним (наприклад, «Божевільний» А. Н. Апухтіна, «Я убитий під Ржевом» А. Т. Твардовського). Проте намічена відмінність двох видів Л., важливе для вивчення психології творчості, в читацькому сприйнятті частково «стирається» емоційністю ліричного твору, яка виражається в нім завжди відкрито, як безпосередньо авторська.

  Своєрідність проблеми образу автора в Л. акцентується прийнятим в радянській критиці поняттям «Ліричний герой». Термін «ліричний герой» (вперше введений Ю. Тиняновим стосовно лірики Блоку) вказує якраз на те, що між реальною біографічною особою поета-лірика і її віддзеркаленням в мистецтві може існувати якась єдність, близькість, але не тотожність. Причому у зв'язку з обговоренням кордонів вмісту терміну питання про міру цієї близькості стало в 1950—1960-і рр. предметом полеміки. У одних випадках під «ліричним героєм» малося на увазі гранично узагальнене «я», очищене від емпірики, біографічних фактів і без залишку співпадаюче з «ми» покоління, соціальної групи, народу, в інших — термін розумівся як сором'язливе прикриття ідеї суб'єктивного «самовираження» в Л. Очевидно, поняття «Ліричний герой» наповнюється строго певним вмістом головним чином при аналізі творчості таких ліриків, в поезії яких ліричне «я» присутній не просто як знак єдності відношення до світу, як призма авторської свідомості (наприклад, в Тютчева), а вдягається стійкими межами — біографічними, психологічними, навіть сюжетними, виступає як фігура (наприклад, в Блоку, частково у С. Есеніна), наділена цілісною характеристикою. Ета особлива форма виявлення авторської свідомості народжується разом с Л. романтизму; відкриття ліричного героя в цьому специфічному сенсі належить в російській поезії Лермонтову. Мабуть, психологічно-характерна фігура ліричного героя займає проміжне положення між авторським «я» в ліричному щоденнику, листі, посланні і близьких до них формах (наприклад, «Я вас любив...» Пушкіна), з одного боку, і персонажем в «ролевий» Л. — з іншою; ліричний герой — це свого роду «роль», але що не втратила зв'язку з ідейно-психологічною подобою її прототипу — автора твору.

  Класифікація жанрів Л. історично мінлива, і немає ще класифікації, скільки-небудь адекватній реальній складності і різноманіттю ліричних жанрів. У народній творчості, наприклад, жанри класифікуються по практичному призначенню і умовам виконання (обрядові, ігрові, танцювальні, родинні пісні і так далі), в античній літературі — по формах виконання (речитативно-декламаційна елегія Л.:, ямб; сольна, хорова); у європейській літературі епохи Відродження і класицизму — по естетичній тональності і соціальній функції (ода, елегія, послання, пісня і ін.); у 19 ст — в основному за тематичною ознакою (філософська, цивільна, любовна, пейзажна і ін.). У 19—20 вв.(століття) намічається також розчленовування на медитативну Л. (емоційна рефлексія, схвильований роздум про «вічні теми»: «І ськушно, і сумно» Лермонтова, «Осінній вечір» Тютчева, «Не жалію, не зву, не плачу» Есеніна) і суггестію («що вселяє» Л., що чарує «привабливою неясністю» — «Співачка» Фета, «Зимова ніч» Би. Пастернака). Відчутно виступає інше видове розчленовування (в т.ч. пісня, ліричний вірш, монументальна Л., наприклад «Про це» Маяковського).

  образно-виразні можливості, необхідні для творчого перетворення і типізації внутрішнього життя, Л. відкриває в самій природі слова — у фонетичній подобі і звуковій сполучуваності слів, у внутрішній формі слова, в синонімії мови, в синтаксично-інтонаційній організації мови. Тут лірик знаходить ту «несподіванку виразності слів», яка замінює собою всякий спосіб опису подій (Н. Асєєв). Ці можливості і реалізуються в Л.: слово «ущільнюється» — знаходить значущість кожен звуковий, інтонаційний, ритмічний елемент, відтінок наголосу, паузи, складу; мова насичується алітерацією і асонансами, порівняннями, стежками, різного роду параллелізмамі, синтаксичними фігурами. Підвищенню емоційності сильно сприяє ритмічна організація мови. Тому Л. тяжіє до віршованої мови, а на певних етапах розвитку (у творчості трубадурів, менестрелів, мейстерзінгерів) вона зростається з музикою.

  Витоки Л. втрачаються в далекій старовині. Вже найраніші обрядові і ритуальні народні пісні — високі зразки Л. Вечно живими залишаються ліричні твори найбільших поетів античності (Сапфо Анакреонт — Греція; Катулл — Рим); арабського Сходу 6—7 вв.(століття) (в першу чергу Імру-уль-Кайса); прованських трубадурів; середньовічного Китаю (Лі Бо, Ду Фе), Ірану (Хафіз) і ін. країн. На переломі двох грандіозних епох — Середньовіччя і Відродження — прозвучала лірика Данте, а сонети Петрарки знаменували початок нового часу. У 19 ст в Європі Л. переживає підйом в переломні епохи почала і кінця століття: Дж. Байрон, П. Би. Шеллі, У. Вордсворт (Англія), А. Мюссе, П. Верлен (Франція), І. Ст Гете, Ф. Шиллер, Г. Гейне (Німеччина), Леопарді (Італія), А. Міцкевіч (Польща), Е. М. Рільке (Австрія); потрясіння 20 ст відбилися в ліриці Паоло Неруди (Чилі), Гарсиа Лорки (Іспанія), Назима Хикмета (Туреччина). У Росії все багатство ліричних жанрів представлене в поезії Жуковського, Пушкіна, Лермонтова, Тютчева, Некрасова, Фета, Блоку, І. Анненського. Високі зразки Л. створили радянські поети: Маяковський, Есенін, Е. Багріцкий, Пастернак, Н. Заболоцкий Твардовський. Для радянської Л. характерні розвиток монументальних і пісенних жанрів, тяга до форм поетичної мови, що драматизуються, а в тематичному плані — багатство і різноманіття видів цивільної Л., пройнятою пафосом єдності особи поета і народу і найбільш типовою для поезії соціалістичного реалізму .

 

  Літ.: Гегель Р. Ст Ф., Естетика, т. 3, М., 1971; Белінський Ст Р., Розділення поезії на пологи і види, Полн. собр. соч.(вигадування), т. 5, М., 1954; Овсянико-Куліковський Д. Н., Лірика як особливий вигляд творчості, в кн.: Питання теорії і психології творчості, т. 2, ст 2, СП(Збори постанов) Би, 1910; Жірмунський Ст М., Композиція ліричних віршів, П., 1921; Ейхенбаум Би. М., Мелодика російського ліричного вірша, П., 1922; Ларін Би., О ліриці як різновиду художньої мови, в кн.: Російська мова, сб.(збірка) 1, Л., 1927; Гинзбург Л. Я., Про лірику, М. — Л., 1964; Ськвозников Ст Д., Лірика, в кн.: Теорія літератури, [кн. 2], М., 1964; Гачев Р. Д., Змістовність художніх форм, М., 1968; Тимофіїв Л. І., Основи теорії літератури, 4 видавництва, М., 1971.

  Ст А. Богданов, І. Б. Роднянськая (про ліричного героя).