Костянтин (Konstantínos). У Візантії. Найбільш значительни:
До. IV, в деяких джерелах з прізвиськом Погонат (Pogonátos — бородатий) (сірок. 7 ст — сент.(вересень) 685), імператор з 668. Відмовився від спроби свого батька Константа II перенести центр держави на захід, повернув столицю імперії з Південної Італії (резиденцією Константа II був м. Сиракузи) до Константинополя. Відобразив в 674—678 наступ арабів на Візантію і добився укладення вигідного для Візантії миру строком на 30 років. Прагнучи зміцнити позиції імперії на Балканах, До. IV виступив на чолі армії проти тих, що перейшли Дунай протоболгар, але потерпів поразку (680) і вимушений був укласти з ними світ (681), по якому визнав Перше Болгарське царство. На 6-м-коді Уселенському соборі (680—681) добився засудження монофелітів, укріпивши православ'я у Візантії; сприяв поліпшенню стосунків з папством.
М. Я. Сюзюмов.
До. V (719—14 або 23.9.775), імператор з 741, з Ісаврійськой династії . Проводив політику на користь провінційної знаті. Подавив в 743 повстання столичної знаті (на чолі з Артаваздом). Підсилив військову потужність Візантії, упорядкувавши фемную організацію імперії. Взяв блискучі перемоги над арабами (у 746 і 752), болгарами (в Анхиала 30 червня 763 і у ряді ін. битв). Укріпив економічний стан Візантії (сприяв пожвавленню внутрішньої торгівлі, підняв ремісниче виробництво столиці шляхом переселення в неї ремісників з провінції), підсилив податковий гніт. Завзятий провідник іконоборства, До. V добився засудження церковним собором 754 (у передмісті Константинополя) іконопочитанія, почав боротьбу проти опозиційного чернецтва, закриваючи монастирі, конфіськуя їх багатства. Терпимість До. V до єресі, у тому числі до павлікианству, підсилювала ненависть іконопочитателей, що відбилося на трактуванні його діяльності у вигадуваннях сучасників,
М. Я. Сюзюмов.
До. VII Багрянородний, Порфірородний (Porphyrogennetos) (17 або 18.5.905, Константинополь, — 9.11.959, там же), імператор з 913, з Македонській династії . До 920 знаходився під опікою регентів; з 920 до 945 правив лише номінально, всю владу зосередив в своїх руках узурпатор Роман I Лакапін, проголошений співправителем. В період самостійного правління До. VII (з 945) виражав по суті інтереси столичного чиновництва, але його ряди імператор поповнював представниками провінційної аристократія, якій надавав вищі державні посади. До. VII виступав проти відцентрових тенденцій провінційної знаті, перешкоджав переходу селянських земель до дінатам (прагнучи з фіскальних і військових міркувань зберегти селянство). У зовнішній політиці До. VII активізував військові дії проти арабів: візантійські війська досягли Евфрата (узявши Симокату в 958). Найбільшу славу До. VII здобув як заступник, ініціатор, організатор видань компілятивних збірок типа енциклопедій. Сам До. VII написав декілька вигадувань («Про фемах», «О управлінні імперією» і ін.), що є коштовними джерелами по історії Візантії.
Соч. у русявий.(російський) пер.(переведення): Вигадування, М., 1899.
М. Я. Сюзюмов.
До. XI (8.2.1405 — 29.5.1453, Константинополь) останній візантійський імператор з 1449. Син Мануїла II Палеолога і сербської принцеси Олени Драгас. З 1428 був деспотом Морея (спільно зі своїми братами). У 1429 (або 1430) зайняв Патри — значний центр латинського князівства Ахейського. Ставши імператором, намагався організувати опір туркам. Шукав допомоги на Заході. У грудні 1452 визнав унію з католицькою церквою. Загинув під час штурму Константинополя турецькими військами.
В ряду історичних досліджень він числиться не До. XI, а До. XII (До. XI в них вважається Костянтин Ласькарь, проголошений імператором в 1204, проте, мабуть, некоронований і, безумовно, не правлячий).
