Комуністична партія Китаю (КПК; Чжунго гунчаньдан), створена в 1921 за сприяння Комінтерну в процесі підйому національно-революційного руху і поширення ідей марксизму-ленінізму в Китаї, викликаного впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції. Видну роль в створенні КПК зіграв Лі Да-чжао, який організував перші марксистські кухлі в Северном Китаї. 1-й з'їзд КПК відбувся нелегально в кінці іюня—начале липня 1921 в Шанхаї (датою створення КПК в КНР(Китайська Народна Республіка) вважається 1 липня). Він проголосив кінцевою метою партії побудову в Китаї соціалізму. У 1922 на 2-м-коді з'їзді КПК були прийняті статут КПК і маніфест партії, що сформулював основне найближче завдання КПК — здійснення демократичної революції. З'їзд прийняв рішення про вступ КПК до Комінтерну. 3-й з'їзд КПК (1923) затвердив курс на створення єдиного національного революційного фронту з гоміньданом, керованим Сунь Ят-сіном, і прийняв рішення про індивідуальний вступ членів КПК в гоміньдан при збереженні ідейної і організаційної самостійності компартії.
Напередодні Революції 1925—27 в Китаї відбувся 4-й з'їзд КПК (січень 1925), який вказав на необхідність боротьби за гегемонію пролетаріату в національній революції, залучення селян до революційного руху під керівництвом пролетаріату. У квітні 1927 один з керівників гоміньдана і командувач армією Чан Кай-ши зробив контрреволюційний переворот, розірвав угоду про співпрацю з КПК і розвернув проти неї компанію масового кривавого терору. У цій напруженій обстановці проходіла робота 5-го з'їзду КПК (апрель—май 1927). З'їзд прийняв вирішення по виробленню стратегії КПК у дусі резолюції 7-го пленуму ІККИ (грудень 1926) з китайського питання, а також вніс поправки і доповнення в статут партії, включивши в нього принцип демократичного централізму. Проте з'їзд дав помилкову оцінку теперішнього моменту як періоду підйому революції, що з'явилося одній їх причин непідготовленості КПК до переходу на нелегальне положення. Що зібрався в 1928 в Москві 6-й з'їзд КПК підтвердив буржуазно-демократичний характер революції в Китаї, націлив партію на розгортання аграрної революції, звернув серйозну увагу на будівництво озброєних сил КПК і створення радянських районів (див. Ради в Китаї ) . В ці роки центр тяжіння революційної боротьби КПК перемістився з міста в село, де створювалися опорні бази. КПК сформувала Червону армію Китаю і проголосила Китайську Радянську республіку, влада якої поширювалася у той час на окремі райони Південного, Центрального і Північного Китаю, В 1934—36 Китайська Червона армія вимушена була провести Північно-західний похід . В кінці 1935—36 її основних сил досягли провінції Шеньси, де з 1931 існував Радянський район.
Напад мілітаристської Японії на Китай в 1937 (див. Національно-визвольна війна китайського народу проти японських загарбників 1937—45 ) викликало перегрупування сил в країні і зробило питання національного порятунку головним питанням політичного життя Китаю. КПК, виходячи з вирішень 7-го конгресу Комінтерну (1935), зробила зусилля для об'єднання в єдиний антияпонський фронт всіх патріотичних сил країни на базі співпраці КПК і гоміньдана.
В 1946 чанкайшистський гоміньдан за підтримки США імперіалістів розв'язав громадянську війну. КПК підняла китайський народ на рішучу боротьбу проти прогнилого проімперіалістичного режиму Чан Кай-ши, яка завершилася перемогою народної революції і утворенням Китайської Народної Республіки (1 жовтня 1949). Звитяжному завершенню цієї боротьби сприяла енергійна і багатобічна підтримка з боку Радянського Союзу, країн народної демократії і світового комуністичного руху.
В 1949—52 під керівництвом КПК в країні були здійснені аграрна реформа, експропріація бюрократичного капіталу, було відновлено народне господарство, почалися соціалістичні перетворення в області культури, духовного життя, став виникати соціалістичний устрій в економіці. На основі міжнародного досвіду соціалізму в 1953 КПК виробила генеральну лінію на перехідний період до соціалізму. Почало здійсненню цієї лінії поклала 1-я п'ятирічка (1953—57), в ході виконання якої при величезній допомозі СРСР і ін. соціалістичних країн була створена база індустріалізації, проведені соціалістичні перетворення в місті і селі. На 8-м-коді з'їзді КПК (1956) були прийняті марксистсько-ленінські установки по корінних питаннях внутрішньої і зовнішньої політики партії. У якості зовнішньополітичного напряму з'їзд вирішив «продовжувати і укріплювати вічну і непорушну братську дружбу з великим Радянським Союзом і всіма країнами народної демократії» (Матеріали VIII Всекитайського з'їзду Комуністичної партії Китаю, М., 1956, с. 482).
Через всю історію КПК проходить боротьба між двома лініями — пролетарсько-інтернационалістічеськой і мелкобуржуазно- націоналістичною, а також боротьба проти правих і «лівих» опортуністичних ухилів.
В кінці 50-х рр. в керівництві КПК узяв верх великодержавний націоналістичний курс, тенденції якого виявлялися в КПК і раніше, особливо у зв'язку з поступовим (з 1935) переходом партійного керівництва до Мао Цзе-дутіму . Ще в 1941—1945 в КПК було розгорнуто так званий рух за впорядкування стилю роботи партії («чженфен»), в ході якого був завданий удару по комуністам, що стояли на пролетарсько-інтернационалістічеських позиціях і дотримувалися лінії Комінтерну (Ван Мін, Бо Гу, Чжан Вень-тянь і ін.). Цим рухом прибічники Мао Цзе-дуна підготували умови для закріплення своїх позицій на 7-м-коді з'їзді КПК (1945). У статуті, прийнятому цим з'їздом, було вперше записано, що «комуністична партія Китаю у всій своїй роботі керується ідеями Мао Дзе-дуна». 8-й з'їзд КПК відмінив ці положення і проголосив марксизм ідеологічною основою партії. На 2-ій сесії 8-го з'їзду КПК (1958), яка проводилася в закритому порядку, марксистсько-ленінські установки партійного з'їзду 1956 були піддані ревізії і замінені курсом «трьох червоних прапорів» (нова «генеральна лінія», «великий стрибок», «народна комуна») що означав по суті відмову від планового розвитку економіки і що викликав кризу народного господарства країни. У зовнішній політиці керівництво КПК з початку 1960-х рр. стало відкрито проводити особливий гегемоністський курс, який пориває з основними положеннями Декларації 1957 і Заяви 1960, прийнятими міжнародними Нарадами комуністичних і робочих партій, а також характеризується антирадянською спрямованістю і розкольницькою лінією в світовому революційному русі.
Авантюристська внутрішня і зовнішня політика групи Мао Цзе-дуна викликала важку кризу і внутрішню боротьбу в КПК. В ході «культурної революції» (2-я половина 60-х рр.) прибічники Мао Цзе-дуна, спираючись на вірні їм військові частини і обдурену молодь, що вчиться, чинили розгром партійних організацій (окрім армійських партійних організацій), розпустили провінційні, міські і повіти партійні комітети, репресували і ошельмували багато партійних працівників, у тому числі ряд членів і кандидатів в члени Політбюро (Лю Шао-ци і ін.), зверху 2 / 3 членів і кандидатів в члени ЦК КПК.
9-й з'їзд КПК (1969) схвалив «культурну революцію», підмінив програму будівництва соціалізму політичними установками на «безперервну революцію», «класову боротьбу», «підготовку до війни». З'їзд прийняв новий статут КПК, який знов проголосив «ідеї Мао Цзе-дуна теоретичною основою партії», назвав Мао Цзе-дуна довічно вождем КПК. Вирішеннями 9-го з'їзду КПК боротьба проти КПРС, проведення розкольницької діяльності в світовому комуністичному, робочому і національно-визвольному русі були зведені на рівень програмних завдань. Керівництво КПК відмовилося брати участь в міжнародній Нараді комуністичних і робочих партій, проходівшем в червні 1969 в Москві.
Відповідно до рішень 9-го з'їзду КПК в країні розвернувся «рух за впорядкування і будівництво партії», до осені 1971 були створені партійні комітети провінційної ланки, причому ключові позиції в них виявилися в руках військових. Після «вересневих подій» 1971, коли в результаті нового загострення боротьби в керівництві КПК зникли з політичної арени Лінь Бяо (заступник голови ЦК КПК, міністр оборони КНР(Китайська Народна Республіка)) і ряд інших військових діячів, намітилася тенденція до того, щоб партійні комітети знов зайняли свої керівні позиції, у тому числі і по відношенню до армії.
За офіційними даними, в червні 1956 в КПК полягало 10 734 384 членів. З них 14% — робітники, більше 69% — вихідці з селян, близько 12% — представники інтелігенції і понад 5% — інші. У 1961 в КПК полягало понад 17 млн. членів і кандидатів (У 1962—72 зведення про чисельність КПК не публікувалися.) По статуту, прийнятому 9-м-коду з'їздом КПК, найвищим органом партії є з'їзд, роботою партії між з'їздами керує ЦК, який обирає Політбюро ЦК КПК, Постійний комітет Політбюро ЦК КПК. Голова ЦК КПК — Мао Цзе-дун. ЦО(центральний орган) — газета «Женьмінь жібао» і журнал «Хунци».
З'їзди Комуністичної партії Китаю: 1-й з'їзд — кінець іюня—начало липня 1921, Шанхай; 2-й з'їзд — 16—23 липня 1922, Шанхай; 3-й з'їзд — 10—19 червня 1923, Гуанчжоу; 4-й з'їзд — 11—22 січня 1925, Шанхай; 5-й з'їзд — 27 квітня—11 травня 1927, Ханькоу; 6-й з'їзд — 18 червня—6 липня 1928, Москва; 7-й з'їзд — 23 квітня—11 червня 1945, Яньань; 8-й з'їзд — 15—27 вересня 1956, Пекін (1-я сесія); 2-я сесія 8-го з'їзду — 5—23 травня 1958, Пекін; 9-й з'їзд КПК — 1—24 квітня 1969, Пекін.
Істочн. і літ.: Стратегія і тактика Комінтерну в національно-колоніальній революції на прикладі Китаю, М., 1934; Резолюції VII Усесвітнього конгресу Комуністичного Інтернаціоналу, М., 1935: Матеріали VIII Всекитайського з'їзду Комуністичної партії Китаю, М., 1956; Друга сесія VIII Всекитайського з'їзду Комуністичної партії Китаю, М., 1958; Міжнародна нарада Комуністичних і робочих партій. Документи і матеріали, М., 1969; Комінтерн і Схід, М., 1969; Коріння нинішніх подій в Китаї. [Сб.], М., 1968; Небезпечний курс, ст 1—3, М., 1969—72; Антимарксистська суть поглядів і політики Мао Цзе-дуна. Сб. ст. М., 1969; Критика теоретичних концепцій Мао Цзе-дуна, М., 1970; Зовнішня політика КНР(Китайська Народна Республіка), М., 1971; Ленін і проблеми сучасного Китаю. Сб. ст., М., 1971.
