Золя (Zola) Еміль (2.4.1840, Париж, — 29.9.1902, там же), французький письменник. Син інженера. У юності випробував вплив А. де Мюссе і В. Гюго. У ранній творчості відчутно дія романтичної поетики (новели циклу «Казки Нінон», 1864, роман «Сповідь Клода», 1865). Літературно-критичні і мистецтвознавчі книги З. («Що я ненавиджу», 1866, «Мій салон», 1866, «Едуард Мане», 1867) направлені проти офіційного салоново-академічного мистецтва, на підтримку перших виступів імпресіоністів. Вважаючи великою заслугою Е. Мане і імпресіоністів сміливість і безпосередність в зображенні реального життя, З. засудив пізніше втрату ними цих якостей. У передмові до 2-го виданню романа «Тереза Ракен» (1867) З. заявив про свою приналежність до «групи письменників-натуралістів» (див. Натуралізм ). Вводячи в літературу дані природно-научних відкриттів, медицини і фізіології, а також естетичну теорію позитивізму (І. Тен), З. частково підміняв соціальні і історичні чинники формування особи біологічною обумовленістю. У 1868—70 З. співробітничав в органах республіканської опозиції: газеті «Трібюн» («Tribune»), «Рапель» («Rappel»). Напередодні франко-пруської війни 1870—71 він відкрито виступив за повалення Наполеона III, проти провокованої їм бійні: нарис «Війна» (газета «Клош» — «La cloche», 1870). Політичне неприйняття бонапартистського режиму — один з ідейних мотивів відходу З. від естетики натуралізму.
В кінці 1868 З. почав роботу над серією романів про Другу імперію. У витоків задуму цієї епопеї — спадщина О. Бальзака. У серію «Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї сім'ї до епохи Другої імперії» (1871—93) увійшли 20 романів, об'єднаних ідеєю розкрити динаміку розвитку особи, сім'ї, соціальних груп в суспільстві, а самого суспільства — в історії. Зіставляючи республіканське сьогодення з імперським минулим, З. оголював внутрішню спорідненість між двома режимами, розвінчував буржуазно-республіканську демагогію і лицемірну брехню про класову гармонію. Робітник був і залишився полоненим нужди («Пастка», 1877). У суспільстві панує влада золота («Гроші», 1891). Пристрасть до наживи охопила все суспільство — село («Земля», 1887), місто («Дамське щастя», 1883), розгнуздала самі низовинні тваринні інстинкти в людині («Накип», 1882). Молоді буржуа у З. деморалізовані історичним досвідом своїх отцов. Вони або безвільно гниють на Корню («Видобуток», 1871), або обачливо просуваються по службових сходах («Кар'єра Ругонов», 1871, «Його превосходительство Ежен Ругон», 1876). Письменникові незрідка здавалося, що здичавіння людини корениться в самій його природі («Людина-звір», 1890). Але в художньому аналізі соціальних і психологічних чинників, що визначають формування людини-власника, сам З. спростовував біологічний детермінізм («Чрево Парижа», 1873). Ідея спадковості поступово втрачала у вигадуваннях З. свою універсальну роль, її витісняла історична і соціальна точка зору на людину-пролетаря, здатного обурюватися і протистояти обставинам («Жерміналь», 1885). У масових сценах вбивства, та і всім сюжетом «Розгрому» (1892) З. засудив буржуазних буд, що вступили в імперіалістичну фазу свого розвитку. Погляди З. на мистецтво відбилися в романі «Творчість» (1886), темою якої з'явилася художнє життя Франції 1860-х — середини 1880-х рр.
«Теорія натуралізму» (З. зберіг висунутий ним термін) який по суті справи він в зрілі роки ототожнював з реалізмом) обгрунтована З. у роботах «Експериментальний роман» (1880), «романісти-натуралісти» (1881), «Літературні документи» (1881). Фізіологічний аспект знижував інтелектуальну силу персонажів З. в порівнянні з героями Бальзака. Але в «Ругон-Маккарах» французький реалізм одночасно і розширив свої кордони, зберігши образи таких «економічних організмів-гігантів» (по вираженню П. Лафарга), як шахта, залізниця, біржа, проаналізувавши їх вплив на людський характер. У драматургічній спадщині З. найбільш значительни драма «Тереза Ракен» (пост. 1873) і комедія «Спадкоємці Рабурдена» (1874). Зростання соціалістичних тенденцій в робітнику русі 90-х рр. дозволив З. («Мова до юнацтва», 1893) побачити «... у соціалізмі, що піднімається, зачаток соціального закону майбутнього, закону праці для всіх...» (цитата по книзі: Толстой Л. Н., Повне зібрання творів, т. 29, 1954, с. 181). Герой трилогії «Три міста» («Лурд», 1894, «Рим», 1896, «Париж», 1898) інтелігент Пьер Фроман піддає науковій експертизі християнську віру і відкриває в її витоків експлуатацію неосвіченого натовпу, грубу торгівлю «дивом». Свою мрію про грядуще торжество розуму, праці З. втілив в незавершеній соціальній утопії-тетралогії «Чотири євангеліє» («Плодючість», 1899, «Праця», 1901, «Істина», 1903, посмертно, «Справедливість», не завершена). У 1898, під час Дрейфуса поділа, З. підняв голос проти реакції клерикалізму і військової (збірка статей «Істина простує», 1901). Лист З. президентові республіки «Я звинувачую» (опубліковано в газеті «Орор» — «L''aurore», 13.1.1898), по вираженню Ж. Геда, — самий революційний акт століття. Буржуазна Франція засудила 23 лютого 1898 письменника-громадянина до тюремного висновку. З. віддалився у вигнання (повернувся в 1899).
З. мріяв створити театр для народу. У циклі драм «Францію простує» він мав намір продовжити битву з Третьою республікою, в якій під революційною вивіскою володарював монархічний дух. Задум не був реалізований. З. раптово помер від отруєння чадним газом.
Прямий вплив З. випробували письменники різних країн. У Росії твору З. з 1872 друкувалися деколи раніше, ніж у Франції. У 1875—80 З. завдяки посередництву І. С. Тургенева співробітничав в журналі «Вісник Європи». Глибокий відгук в Росії породив лист «Я звинувачую». Після Великої Жовтневої соціалістичної революції спадщина З. високо оцінили А. В. Луначарський і М. Горький. «По романах Еміля Золя, — сказав Горький, — можна вивчити цілу епоху» (Собр. соч.(вигадування), т. 25, 1953, с. 94).
Соч.: Les œuvres complètes. Notes et commentaires de М. Le Blond, [t. 1-50], P., 1927—29; Œuvres complètes, éd. établie sous la direction de Henri Mittérand,[t. 1—42], P., 1966—69; у русявий, пер.(переведення) — Собр. соч.(вигадування), т. 1—18. Під загальною ред. А. Пузікова, М., 1957; Собр. соч.(вигадування) у 26-ти томах. Вступ. ст. І. Анісимова, М., 1960-67; Е. Мане, Л., 1935.
Літ.: Маркс До. і Енгельс О., Про мистецтво. Сост. М. Ліфшиц, т. 1—2, М., 1967; Ленін Ст І., Полн. собр. соч.(вигадування), 5. видавництво, т. 36 («Пророчі слова», с. 476); Анісимов І. І., Золя, в його кн.: Класичний спадок і сучасність, М., 1960; Барбюс А., Золя. Вступ. стаття А. Луначарського, М. — Л., 1933; Клеман М. і Рєїзов Би., Е. Золя, Л., 1940; Крупськая Н. До., Педагогічні вигадування в 10 тт., т. 8, М., 1960, с. 638—39; Лану А., Здрастуйте, Еміль 3оля!, М., 1966; Лафарг П., «Гроші» Золя, в його кн.: Літературно-критичні статті, М., 1936; Луначарський А., «На киселевих берегах». Сучасна література на Заході, в кн.: Літературний спадок, т. 82, М., 1970; Манн Р., Мова про Золя в Празі. Золя, Соч. у 8 тт., т. 8, М., 1958; Пузіков А. І., Е. Золя, М., 1961; його ж, Золя, М., 1969; Ейхенгольц М., Творча лабораторія Золя М., 1940; Якимовіч Т., Молодий Золя. Естетика і творчість, До., 1971; Fréville J., Zola, semeur d''orages, P. [1952]; Guillemin H., Présentation des Rougon-macquart [P., 1964]; Max S., Les métamorphoses de la grande ville dans les Rougon-macquart, P., 1966; Mittérand H., Zola journaliste.., P.[1962]; Ramond F., Les personnages des Rougon-macquart, P., 1901; Ternois R., Zola et ses amis italiens. Documents inédits. P., 1967; Zola [New Haven (Connc.), 1969].
Бібліографічні видання. Брук Е. Ф. і Паєвськая А. Ст, Е. Золя. (До 50-ліття з дня смерті), М-код.,1953; Mittérand Н. et Suwala H., Emile Zola journaliste. Bibliographie chronologique et analytique, v. 1—, P., 1968.
