Законодавча ініціатива, право внесення компетентними особами і установами на розгляд законодавчого органу законопроекту або пропозиції про прийняття нового закону, про зміну або відміну закону, що діє, що спричиняє за собою обов'язковість обговорення питання про включення законопроекту до порядку денного законодавчого органу. З. і. — початкова стадія законодавчого процесу. Конституціями або ін. законодавчими актами зазвичай встановлюється, кому надається право З. і. У СРСР правом З. і. володіють обидві палати Верховної Ради СРСР, а також Президія Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР, комісії обох палат Верховної Ради СРСР, депутати Верховної Ради СРСР, Верховних суд СРСР, радянські профспілки в особі ВЦСПС, союзні республіки в особі їх найвищих органів державної влади. У союзних і автономних республіках правом З. і. володіють відповідні органи цих республік.
Програмою КПРС (1961) передбачено розширення круга суб'єктів права З. і. і надання надалі цього права ВЛКСМ і іншим масовим громадським організаціям в особі їх загальносоюзних або республіканських органів. Пропозиції про видання тих або інших законів можуть виходити від організацій і окремих громадян, що не володіють правом З. і. В умовах соціалістичного суспільства багато таких пропозицій робиться при всенародному обговоренні найважливіших законопроектів (ці пропозиції розглядаються і враховуються при розробці законів).
В буржуазних державах право З. і. надається зазвичай главі держави, депутатам парламенту, уряду, деяким центральним відомствам і т.п. У Італії, Швейцарії, США і ряду ін. країн формально проголошено також право т.з. народної ініціативи — обов'язковість розгляду законопроекту, підписаного певним числом виборців (наприклад, згідно конституції Італії — не менше 50 тис. підписів), фактично З. і. цілком зосереджена в руках виконавчої влади — уряди, що характеризує занепад системи буржуазного парламентаризму .
