Епізоотологія (від епізоотія і ...логия ) — ветеринарна наука про причини виникнення, умови поширення і згасання заразливих хвороб тварин (тобто про закономірності епізоотичного процесу) і методи профілактики і боротьби з ними.
Задовго до відкриття збудників заразливих хвороб були розроблені деякі емпіричні прийоми профілактики і боротьби з епізоотіями. Науковою основою Е. послужили бактеріологічні дослідження кінця 19 ст Справжнього розквіту Е. досягла після досліджень: Л. Пастера, Р. Коха, І. І. Мечникова, Д. І. Івановського, які сприяли відкриттю збудників інфекційних хвороб тварин, заклали наукові основи створення специфічних препаратів для діагностики і профілактики цих хвороб і формування Е. як наукової дисципліни. Великий вплив на розвиток Е. надали роботи росіян учених Л. С. Ценковського — творця перших вітчизняних вакцин проти сибірської виразки, Х. І. Гельмана, О. І. Кальнінга, що отримали малеїн, і ін. Особливо великий вклад у вітчизняну Е. вніс С. Н. Вишелесський, що вивчив багато інфекційних хвороб тварин (сап, туберкульоз, бруцельоз і ін.). Після Жовтневої революції 1917 в СРСР були створені сприятливі умови для розвитку Е. Значительно виросла мережа учбових ветеринарних інститутів, ветеринарних науково-дослідних установ і бактеріологічних лабораторій, виробництво біопрепаратів стало здійснюватися на багаточисельних біофабриках. Радянські учені — епізоотологи і мікробіологи, використовуючи переваги соціалістичної системи господарства, спільно з практичними ветеринарними фахівцями зуміли добитися ліквідації на території нашої країни багатьох небезпечних інфекційних хвороб (чуми і перипневмонії великої рогатої худоби, сапа і ін.) і обмежити поширення цілого ряду хвороб (сибірської виразки, класичної чуми свиней і ін.).
Основні проблеми сучасної Е. — детальне вивчення епізоотичного процесу, розробка і вдосконалення заходів профілактики і боротьби з інфекційними хворобами тварин (ящур, чума великої рогатої худоби, класична чума свиней, хвороба Ньюкасла і ін.), зооантропонозамі (сказ, сибірська виразка, бруцельоз, туберкульоз і ін.), з'ясування причин періодичності ряду хвороб, питання мікробоносійства, географічності Е., уніфікації епізоотологичеських термінів, епізоотологичеського прогнозування і ін.
Розвиток Е. пов'язано з успіхами ветеринарної мікробіології і імунології, т. до. она застосовує методи дослідження цих дисциплін. Е. використовує також методи клінічної діагностики, дані патологічної анатомії, фізіології, терапії, розробляє профілактичні і протиепізоотичні заходи спільно із зоогигиеной, ветеринарною санітарією і організацією ветеринарної справи. Хвороби, загальні людині і тваринам, Е. вивчає в тісному контакті з епідеміологією. Е. пов'язана з географією і економікою сільського господарства, а також зоологією і паразитологією. Е. користується оригінальним методом епізоотологичеського дослідження, який включає порівняльно-історичний і порівняльно-географічний описи, епізоотологичеськоє обстеження, епізоотологичеський експеримент, математичні методи, у тому числі використання електронно-обчислювальних машин. Епізоотологичеськоє дослідження дає необхідні відомості для епізоотологичеського прогнозування. З його допомогою розробляються конкретні пропозиції по профілактиці і ліквідації інфекційних хвороб тварин. Е. у своїх дослідженнях застосовує також методи біохімії, біофізики, молекулярної біології, генетики, цитології, радіології. Викладання Е. здійснюється у ветеринарних академіях і інститутах, на ветеринарних і зоотехнічних факультетах з.-х.(сільськогосподарський) інститутів. Дослідження по Е. ведуться в ряду науково-дослідних інститутів (Всесоюзний інститут експериментальної ветеринарії, Всесоюзний науково-дослідний інститут ветеринарної вірусології і мікробіології, Всесоюзний науково-дослідний інститут ветеринарної санітарії і ін.), у вузах, на науково-дослідних ветеринарних дослідних станціях. Зооантропонози вивчаються також в медичних науково-дослідних установах. Проблеми загальною і приватною Е. освітлюють в журналах «Ветеринарія» (з 1924 назви мінялися), «Вісник сільськогосподарської науки» (з 1956) і в медичних журналах.
Літ.: Ганнушкин М. С., Загальна епізоотологія, 4 видавництва, М., 1961; Лукашев І. І., Приватна епізоотологія, М., 1961; Бакулов І. А., Таршис М. Р., Географія хвороб тваринних зарубіжних країн, М., 1971; Епізоотологія, під ред. Р. Ф. Сосова, 2 видавництва, М., 1974; Словник епізоотологичеських термінів, М., 1975.
