Енергоозброєність праці, показник, що характеризує зв'язок витрат живої праці з виробничим вжитком механічної і електричної енергії, замінюючої застосування фізичної сили людини. Підвищення Е. т. — одна з основних умов науково-технічного прогресу у виробництві, зростання продуктивності праці.
Розрізняють енергоозброєність робітників і Е. т. При численні енергоозброєності робітників енергетичні потужності підприємства зіставляються з чисельністю робітників, що використовують цю потужність. Коефіцієнтом енергоозброєності робітників (або т.з. коефіцієнт потенційної Е. т.) є відношення енергетичної потужності підприємства в квт на певну дату до робітників, зайнятих в найбільш заповненій зміні. Коефіцієнт Е. т. є відношення кількості спожитої у виробництві енергії в квт · ч до числа відпрацьованих робітниками людино-годин; він показує, скільки в даному періоді доводиться енергії на 1 відпрацьовану людино-годину (інколи його називають коефіцієнтом фактичної Е. т.).
В статистичних публікаціях Е. т., наприклад в промисловості, обчислюють як відношення кількості спожитої за рік енергії до среднеспісочному числа робітників за той же період. У 1976 цей показник збільшився в порівнянні з 1913 в 34 рази. У сільському господарстві Е. т. обчислюють як відношення середньої річної потужності всіх енергетичних установок в л. з . до середньорічної чисельності робочих радгоспів і колгоспників, зайнятих безпосередньо на виробництві. Цей показник в селянських господарствах Росії в 1913—17 складав 0,5, а в колгоспах, міжгосподарських з.-х.(сільськогосподарський) підприємствах і радгоспах СРСР в 1976 — 18,1.
