Дю Белі (Du Bellay) Жоашен (1522, Лірі, Анжу, — 1.1.1560, Париж), французький поет, член «Плеяди» ; написав її маніфест — трактат «Захист і прославляння французької мови» (1549), де намітив дороги розвитку французької поезії: освоєння нових жанрів, збагачення мовних засобів, наслідування античним поетам і поетам Італії (у тому числі Ф. Петрарці). Цим завданням відповідала рання творчість Дю Б. — збірка сонетів «Оліва» (1549—50) і збірка од «Ліричні вірші» (1549), але захоплення наслідуваннями і платоністічеськимі ідеями приводило до розриву з національними поетичними традиціями. Після 1553 Дю Б. порвав з петраркизмом. У 1553—57 жив в Римі, де створив свої кращі книги — збірки сонетів «Старовини Риму» і «Жалю» і збірка од, елегій «Сільські ігри» (всі три книги видавництва 1558). Особливим психологізмом і ліризмом відмічений «Жаль», де передані думки і відчуття передової людини епохи, його роздуми про сучасність і віра в історичний прогрес, не дивлячись на відчуття близької кризи культури Відродження.
Соч.: Œuvres poétiques, v. 1—7, P., 1908—31; Lettres, P., 1883; у русявий.(російський) пер.(переведення), у кн.: Поети французького Возрожденія, Л, 1938; у кн.: З європейських поетів, пер.(переведення) Ст Льовіка, М., 1967; Вірші, М., 1969 (совм. з Ронсаром).
Літ.: Історія французької літератури, т. 1, М-код.—Л., 1946, с. 272—75; Chamard Н., Joachim Du Bellay, Lille, 1900; Saulnier V.-L., Du Bellay l''homme et l''oeuvre, P., 1951; Dickinson G., Du Bellay in Rome, Leiden, 1960.
