Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, міжнародний договір, розроблений Комітетом з роззброєння ООН(Організація Об'єднаних Націй) з метою покласти межу розширенню кола країн, що володіють ядерною зброєю, з тим щоб обмежити можливість виникнення озброєного конфлікту із застосуванням такої зброї. Схвалений Генеральною Асамблеєю ООН(Організація Об'єднаних Націй) 12 червня 1968 і відкритий для підписання 1 липня 1968 в Москві Вашингтоні і Лондоні. Набрав чинності 5 березня 1970 після здачі на зберігання ратифікаційних грамот державами-депозитаріями (СРСР, США, Великобританія), а також 40 ін. країнами. На кінець 1971 учасниками договору є 69 держав. Ще 30 держав підписали, але не ратифікували договір. Д. не обмежений терміном дії; через 25 років після набирання чинності конференція учасників договору більшістю голосів визначить, чи повинен він залишатися в силі безстроково або його дія буде продовжена на якийсь додатковий період часу. Договір встановлює, що державою, обладающим ядерною зброєю, вважається те, яке виробило і висадило таку зброю або пристрій до 1 січня 1967 (тобто СРСР, США, Великобританія, Франція, Китай).
Договір складається з преамбули і 11 статей. Найбільш важливими є ст. I і II, що містять основні зобов'язання ядерних і неядерних держав. Ст.(Старий) I зобов'язав держави, що володіють ядерною зброєю, не передавати неядерним країнам це зброя і контроль над ним, а також не допомагати їм в його виробництві або придбанні; ст. II зобов'язав неядерних учасників Д. не приймати передачі від кого б то не було ядерної зброї, не виробляти його і не добиватися в цих цілях чиєї-небудь допомоги. Ст.(Старий) III договору говорить про гарантії дотримання неядерними державами зобов'язань не виробляти власного ядерного зброї; перевірка виконання їх зобов'язань покладається на Міжнародне агентство по атомній енергії. В той же час договір передбачає, що необхідні гарантії не повинні створювати перешкод для економічного розвитку держав або міжнародної співпраці в області використання ядерної енергії в мирних цілях і зобов'язав його учасників обмінюватися в цих цілях устаткуванням, матеріалами, науковою і технічною інформацією, сприяти здобуттю благ неядерними державами від будь-якого мирного вживання ядерних вибухів (§ 3, ст. III, IV і V). У договорі відмічено, що одна з його цілей — прокласти дорогу для ін. заходів в області роззброєння (ст. VI), а також зафіксовано право будь-якої групи держав укладати угоди про без'ядерні зони (ст. VII). Завершальні статті договору (VIII—XI) визначають процедуру дії договору, у тому числі право на вихід з нього будь-якої держави за умови повідомлення за 3 місяці всіх інших учасників і Ради Безпеки ООН(Організація Об'єднаних Націй).
Важливим доповненням до договору є резолюція Ради Безопасності ООН від 19 червня 1968 і ідентичні заяви трьох ядерних держав — СРСР, США і Великобританії з питання про гарантії безпеки неядерних держав — учасників договору. У резолюції передбачається, що в разі ядерного нападу на неядерну державу або погрози такого нападу Рада Безпеці і перш за все його постійні члени, що мають в своєму розпорядженні ядерну зброю, повинні будуть негайно діяти відповідно до Статуту ООН(Організація Об'єднаних Націй) для віддзеркалення агресії; у ній підтверджується також право держав на індивідуальну і колективну самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН(Організація Об'єднаних Націй) до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме необхідних заходів для підтримки міжнародного світу і безпеки. У заявах, з якими кожна з трьох держав виступила при прийнятті цієї резолюції, вказується, що будь-яка держава, що зробила агресію із застосуванням ядерної зброї або загрозливе такою агресією, повинна знати, що його дії будуть ефективним чином відбиті за допомогою заходів, прийнятих відповідно до Статуту ООН(Організація Об'єднаних Націй); у них проголошується також намір СРСР, США і Великобританії надати допомогу тому неядерному учасникові договору який піддасться ядерному нападу.
Публ.: «Відомості Верховної Ради СРСР», 1970 № 14, ст. 118.
