Диференціація заробітною плати при соціалізмі, встановлення неоднакових рівнів заробітної плати для різних категорій працівників в окремих галузях народного господарства і районах країни. Відображає відмінність в тривалості і інтенсивності (напруженості) праці працівників, в складності умов їх праці, в кваліфікації працівників, а також в суспільній значущості того або іншого вигляду праці. У окремі періоди стимулюються ті види праці, які набувають особливого значення для народного господарства. Основні принципи побудови заробітної плати в СРСР, розроблені В. І. Леніним і сформульовані по-перше урядових декретах з тарифного питання (1918—20), виключали зрівняльність в оплаті праці. Ленін підкреслював, що створення матеріальної зацікавленості працівників в результатах своєї праці — ключ до всемірному підвищенню його продуктивності і зростанню на цій основі суспільного виробництва. Саме цими принципами організації заробітної плати, що знаходили віддзеркалення в її диференціації, керувалася соціалістична держава на різних етапах свого розвитку. Розроблений 23-м-код і 24-м-код з'їздами КПРС курс на посилення ролі економічних стимул-реакцій в розвитку виробництва вимагає, щоб при оплаті праці якнайповніше враховувалися витрати праці кожного працівника і колективу в цілому. Вдосконалення оплати праці відповідно до його кількості і якості — один з визначальних моментів підвищення життєвого рівня народу в дев'ятій п'ятирічці 1971—75. Директивами 24-го з'їзду КПРС, поряд із збільшенням мінімальних розмірів заробітної плати, передбачено збільшення ставок і окладів среднеоплачиваємих категорій працівників, вдосконалення співвідношень в оплаті праці по галузях народного господарства і категоріях працівників з обліком умов їх праці і кваліфікації.
Для закріплення кадрів в економічно перспективних (переважно видалених) районах СРСР передбачено підвищення оплати праці робітників і службовців, а також розширення для них деяких пільг.
В загальній системі Д. з. п. виділяється внутрігалузева, міжгалузева і міжрайонна. Внутрігалузеві і міжгалузеві відмінності в рівнях заробітної плати забезпечують тарифна система і вживання заохочувальних систем оплати.
Внутрігалузева Д. з. п. встановлює відмінності в оплаті по кваліфікаційних і професійних групах працівників відповідно до складності виконаних трудових функцій, а так само по видах виробництва і умовах праці. Наприклад, розривши в рівнях тарифних ставок по кваліфікації (діапазон тарифної сітки робітників) встановлений в 75—80%; на підземних роботах ставки 1-го розряду на 15—20% вище в порівнянні із ставками робітників, зайнятих на поверхні шахт і копалень добувних галузей промисловості; на роботах з важкими і шкідливими умовами праці ставки 1-го розряду встановлені на 8—15% вище, ніж в нормальних умовах праці. Ставки робітників-відрядників, враховуючи велику напруженість їх праці, встановлені на більш високому рівні, чим ставки рабочих-повременщиков.
Як в СРСР, так і в ін. соціалістичних країнах у міру підвищення технічеського рівня і вдосконалення організації виробництва, ведучих до загального підвищення складності робіт з одночасним скороченням діапазону складності, а також у зв'язку із зменшенням відмінностей в значущості окремих видів праці, розривши в рівнях оплати по складності і народно-господарській значущості (тобто Д. з. п.) скорочується. Так, в промисловості СРСР перевищення середньомісячної заробітної плати інженерно-технічних працівників над зарплатою робітників зменшилося з 78% (1950) до 36% (1970).
Д. з. п. за умовами праці (при постійному їх поліпшенні) збільшується, що викликане потребою підсилювати матеріальні стимул-реакції для залучення трудящих на роботи в умовах праці, відхиляються від нормальних.
Міжгалузева Д. з. п. складається перш за все під впливом особливостей трудового процесу в окремих галузях (вміст трудових функцій, загальногалузеві умови праці, профессионально-кваліфікационная структура працюючих і т.п.), а також під впливом ролі і значення різних галузей в технічному прогресі і розвитку всього народного господарства. Міжгалузеві співвідношення рівнів заробітної плати у зв'язку з цим вельми динамічні. Так, якщо в 1940 середній рівень заробітної плати робітників і службовців промисловості СРСР (промислово-виробничий персонал) по відношенню до середнього рівня заробітної плати в народному господарстві був вищий на 3%, то в 1970 це перевищення складало 9%. Середній рівень оплати працівників транспорту до середнього рівня оплати працівників народного господарства склав 112% в 1970 проти 105% в 1940, відповідно середній рівень оплати працівників будівництва склав 123% в 1970 проти 110% в 1940. За ці ж роки значно зріс рівень оплати праці працівників радгоспів, підсобних і ін. з.-х.(сільськогосподарський) підприємств, наблизившись до середнього рівня оплати праці в народному господарстві.
Міжрайонна Д. з. п. визначається галузевою структурою виробництва по районах, важливістю економічних районів і перспективою їх розвитку, а також їх природно-кліматичними умовами. Мета встановлених державою відмінностей в рівнях заробітної плати по районах країни полягає в тому, щоб забезпечити рівні умови для відтворення робочої сили у зв'язку з різницею в структурі вжитку і рівнем цін на ряд споживчих товарів. Встановлення відмінностей в оплаті по районах диктується також необхідністю залучення і закріплення кадрів в тих районах, які відчувають нестачу в робочій силі. Державне регулювання заробітної плати по районах країни здійснюється через систему районних коефіцієнтів до заробітної плати. Максимальний розмір коефіцієнтів (1970), що діють, складає до заробітку 2,0, мінімальний — 1,1.
Літ.: Баткаєв Р. А., Ст Маркова І., Диференціація заробітної плати в промисловості СРСР, М., 1964; Майєр У Ф, Заробітна плата в період переходу до комунізму, М., 1963; Капустін Е. І., Якість праці і заробітна плата, М., 1964.
