Дисипація атмосфер планет (від латів.(латинський) dissipatio — розсіяння) (вислизання, випаровування), розсіювання атмосфери планет унаслідок випаровування складових їх газів в космічний простір. Безладний тепловий рух часток газу приводить до того, що частина їх, що знаходиться в зовнішніх шарах атмосфери, набуває швидкості, лежачої вище за критичну швидкість вислизання, при якій тіло долає силу тяжіння і може піти за межі поля тяжіння планети. Таким чином, Д. залежить від сили тяжіння планети, температури її екзосфери, що визначає кінетичну енергію молекул, і молекулярної маси часток, від якої, згідно кінетичній теорії газів, залежить їх швидкість. Кожній температурі відповідає середня швидкість руху молекул певного вигляду, від якої є помітні відступи для частини молекул (по закону Максвелла). Тому в астрономічний час стійкою є атмосфера, середня швидкість молекул якої не перевищує 0,2 критичною. При середній тепловій швидкості, рівній 0,25 критичною, атмосфера розсівається за 50 000 років, а при швидкості в 0,33 критичною — всього за декілька тижнів.
Співвідношення між середніми тепловими швидкостями молекул при 0°С (таблиця. 1) і критичних швидкостях Д. (таблиця. 2) можна бачити із зіставлення цих таблиць:
Таблиця 1
Газ
Молекулярна маса
Середня квадратична швидкість молекул при 0 °С, км/сек
Водень ........... Гелій ............. Пара водяної ....... Азот ............... Кисень ......... Вуглекислий газ .....
Тому Місяць і Меркурій не можуть мати стійкої атмосфери, на Марсе стійкі лише важкі гази, з планет типа Землі діссипіруют лише водень і гелій, а малі планети і велика частина супутників зовсім позбавлені атмосфери. Реальний стан атмосфер планет залежить від співвідношення між процесами формування і знищення атмосфери.
Літ.: Мороз Ст І., Фізика планет, М., 1967; Атмосфера Землі і планет. Сб. статей, пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1951; Введення у фізику Луни, М., 1969.
