Дидактична література, художньо оформлена повчальна література. Д. л. викладає у формі словесно-художніх жанрів філософські, релігійні, моральні і наукові знання і ідеї. У епохи ідеологічної нерозчленованої науки і мистецтва (див. Синкретизм ), наприклад в первісному мистецтві, Д. л. являла собою живі і наївно-цілісні форми споглядання і могла бути виконана поетичності. Але у міру вичленення спеціальних форм наукового і філософського викладу, і особливо в новий час, художня форма в Д. л. стає, за словами Р. Гегеля, лише «оздобою», що додає «радісний характер серйозному і сухому повчанню».
Друк синкретизму зберігають зразки власне Д. л.: в античності — морально-землеробський епос «Труди і дні» Гесиода, філософська поема Лукреция «Про природу речей», послання Горація «Наука поезії»; у Древньому Китаї — філософська поема Лао-цзи «Дао де цзін», в Ірані — трактати Зороастра, на Русі — «Повчання Володимира Мономаха». Поряд з чисто Д. л. в давнину і середні століття створювалися багаточисельні твори і навіть спеціальні жанри, пройняті в тій чи іншій мірі дидактикою релігійного, етичного і філософського характеру (наприклад, діатріба, притча, аполог, гноми, мораліте, міракль ; індійська збірка байок, казок, притч «Панчатантра» ; «Суперечка з богом» персидського поета Насира Хосрова, і ін.). У новий час до дидактичної поезії удавалися Н. Буало («Поетичне мистецтво»), А. Поп («Досвід про людину»), І. В. Гете («Метаморфоза рослин»), М. В. Ломоносов («Лист про користі скла»). З 19 ст поняття «дидактичне» стосовно мистецтва стало тлумачитися в негативному сенсі (розсудливе, тенденційно-повчальне мистецтво).
