Дзен, одна з течій далекосхідного буддизму . Само слово «Д.» — японська вимова китайської ієрогліфічної транскрипції санскритського терміну дхьяна (медитація, самоуглубленіє), китайська вимова — чань. Д. склався в Китаї в 6—7 вв.(століття) під сильним впливом даосизму, в якого Д. запозичував зневагу до знанню, переконання в тому, що істина не виразіма в словах і її можна осягнути лише шляхом внутрішнього стрибка, звільнивши свідомість не лише від уторованих доріг, якими рухається думка, але і від думки взагалі. Для Д. характерні відмова від встановлених норм розумного і морального, любов до парадоксу, інтуїтивізм, безпосередність. Основа понятійної і художньої мови Д. — лаконічний натяк і ритмічна пауза. На перше місце висувається імпровізація, дія по натхненню без плану. Ці межі Д. можуть зрозуміти як вираження «свободи духу» в суспільстві, де вільне мислимо лише як ненавмисне, необдумане, юродство.
Першим патріархом Д. у Китаї вважається індійський проповідник Бодхидхарма (почало 6 ст), але вирішальну роль зіграли шостий патріарх Хуей-нен (638—713), а також Шень-сю (605—706). Період розквіту Д. у Китаї продовжувався до 9 в.; в Японії Д. з'явився в 12—13 вв.(століття); він продовжує надавати серйозне дія на культуру і ідеологію аж до теперішнього часу. Д., у якому творчий акт інтерпретується як релігійний, зробив величезний вплив на китайський живопис, каліграфію і поезію і на японську культуру, особливо починаючи з періоду Муроматі (14—16 вв.(століття)).
Своєрідний (що вульгаризується) варіант Д. процвітає серед бітників, розуміючих Д. як ідеологію відмови від цивілізації.
Літ.: Померанц Р., Дзен і його спадщина, «Народи Азії і Африки», 1964 № 4; Завадськая Е. Ст, П'ятигористе А. М., Відгомони культури Сходу в творах Дж. Д. Селінджера, там же, 1966 № 3; Suzuki D. Т., Essays in Zen Buddhism, ser. 1—3, L., 1953; Watts A., Way of Zen, N. Y., 1957; Blyth R. Н., Zen and zen classics, v. 1—5, Tokyo, 1960—66.
