Девізна політика, один з методів дії держави на рух курсу національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної валюти. З метою підвищення курсу своєї валюти центральний банк продає іноземну валюту на національну, штучно збільшуючи попит на неї на валютних ринках . Покупка девіз збільшує пропозиція національної валюти і знижує її курс. Д. п. почала застосовуватися в 19 ст і набула широкого поширення в період загальної кризи капіталізму. У 30-х рр. Д. п. використовувалася низкою країн (США, Великобританією і ін.) для пониження курсу своєї валюти в цілях заохочення експорту товарів і боротьби за зовнішні ринки. У сучасних умовах Д. п. направлена на підтримку валютних курсів, регульованих Міжнародним валютним фондом (МВФ) на рівні офіційних паритетів з відхиленнями в межах ±1%. З 1972 МВФ вирішив розширити межі відхилень ± 2,25%. Проте в умовах інфляції і кризи міжнародної валютної системи капіталізму фактичне відхилення їх від паритетів більше. Умова проведення Д. п. — наявність в країни крупних валютних резервів. Впливаючи на попит і пропозицію валюти, буржуазна держава тимчасово згладжує коливання валютного курсу, але не може усунути стихійну основу його і затримати знецінення валюти при розладі платіжного балансу і посиленні інфляції. Різновидом Д. п. є валютна інтервенція, яка відрізняється крупнішими масштабами і коротким періодом вживання.
Д. п. короткочасно застосовувалася в СРСР в період неп(нова економічна політика) а для підтримки курсу червінця.
