Гумбольдт (Humboldt) Вільгельм (22.6.1767, Потсдам, — 8.4.1835, Тегель, поблизу Берліна), німецький філолог, філософ і мовознавець, державний діяч. Брат А. Гумбольдта . Вивчав в 1787—89 право в університетах у Франкфурті-на-Одері і Геттінгене. У 1801—10 прус. резидент при папському дворі; директор департаменту сповідань і освіти. Його діяльність ознаменувалася введенням методів Песталоцци в початковій школі, вилученням її з ведення церкви, перебудовою Прусська АН(Академія наук), підставою Берлінського університету (нині університет ім. Р. в ГДР(Німецька Демократична Республіка)). У 1810—19 на дипломатичній службі. Будучи в 1819 одним з двох міністрів внутреннх подів, зробив невдалу спробу розробити конституцію Пруссії.
Р. — один з видних представників йому.(німецький) класичного гуманізму часу І. В. Гете і Ф. Шиллера. Подібно І. Р. Гердеру, він бачить мету історії в здійсненні ідеалу «гуманності», що полягає в духовному формуванні і розкритті людської індивідуальності у всій облиште її здібностей, які повинні злитися в якесь гармонійне ціле, подібне художньому твору. Вільний внутрішній саморозвиток індивіда і нації, яку Р. також розуміє як духовну творчу індивідуальність, визначає і кордони діяльності держави; завдання його Р. зводить лише до захисту зовнішніх кордонів і забезпечення внутрішнього правопорядку («Про кордони діяльності держави», 1792; русявий.(російський) пер.(переведення) у додатку до книги: Гайм Р., Ст фон Гумбольдт ..., М., 1898).
Здійснення ідеалу «гуманності» Р. подібно І. Вінкельману, Гете і Шиллеру, бачив в античності, а в новий час — особливо в особі Гете, твори якого, по Р., реалізують вищий художній ідеал — пробудження цілісного душевного світу в єдності його здібностей («Про “Германа і Доротєє” Гете», 1799): провідна здатність, що створює таку єдність, — творча уява. Цю єдність складає неодмінна умова всякого духовного збагнення, у тому числі і розуміння історії, оскільки останнє вимагає проникнення в духовну суть описуваних осіб і подій («Про завдання історика», 1821).
Р. по суті з'явився основоположником філософії мови як самостійної дисципліни. У роботі «Про відмінність будови людських мов і його вплив на духовний розвиток людського роду», передпосланою як введення до його книги, що посмертно вийшла, «Про мову каві на острові Ява» (1836—39), Р. розуміє мова не як щось застигле, але як безперервний процес духовної творчості, як «формуючий орган думки», що виражає індивідуальне світобачення народу і що тим самим визначає всі духовні стосунки людини до світу. Ці ідеї зробили величезний вплив на подальший розвиток мовознавства (психологічна школа 19 ст — Х. Штейнталь і А. Потебня, німецьке неогумбольдтіанство і американська етнолінгвістіка 20 ст і ін.).
Соч.: Gesammelte Schriften, Bd 1—17, Ст, 1903—36; у русявий.(російський) пер.(переведення), у кн.: Звегинцев Ст А., Хрестоматія по історії мовознавства XIX—XX вв.(століття), М., 1956; Історія естетики. Пам'ятники світової естетичної думки, т. 3, М., 1967, с. 137—47.
Літ.: Spranger Е., W. von Humboldt und die Humanitatsidee, 2 Aufl., B., 1928; його ж, W. von Humboldt und die Reform desbildungswesens, 3 Aufl., Tubingen, 1965: Kaehier S. A., W. von Humboldt und der Staat, 2 Aufl., G5tt., 1963; Menze C. W. von Humboldts Lehre und Bild vom Menschen, Dusseldorf, 1965.
