Герцен Олександр Іванович
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Герцен Олександр Іванович

Герцен Олександр Іванович (псевдонім — Іськандер) [25.3(6.4) .1812, Москва, — 9(21) .1.1870, Париж], російський революціонер, письменник, філософ і публіцист. Народився в сім'ї багатого поміщика І. А. Яковлєва; мати — німка Луїза Гааг. Брак батьків не був оформлений, і Р. носив прізвище, придумане батьком (від йому.(німецький) Herz — серце). У 1833 Р. закінчив фізико-математичне відділення Московського університету.

загрузка...

  Духовне розвиток Р. протікав під впливом соціального досвіду декабристів, Липневій революції 1830 у Франції, Польського повстання 1830—1831, під впливом віршів Пушкіна і Рилєєва, драм Шиллера, творів французьких мислителів кінця 18 ст У творах 30-х рр. («Про місце людини в природі», 1832, і ін.), що свідчать про знайомство Р. як з питаннями природознавства, так і з ідеями сучасних йому філософських і соціальних учень (Сен-Симона, Шеллінга, Кузена і ін.) виявляється прагнення осмислити єдність природи і людини, матерії і свідомості, емпіричного досвіду і раціонального мислення.

  В університеті довкола Р. і його друга Н. П. Огарева склався кружок революційного. напрями, в який входили Н. І. Сазонов, А. Н. Савіч, Н. М. Сатин, В. В. Пассек і ін. У липні 1834 разом з деякими ін. учасниками кружка Р. був арештований. У квітні 1835 висланий до Пермі, звідти до Вятку, де служив в губернській канцелярії. В кінці 1837 йому дозволили переїхати до Владимира. У травні 1838 Р. одружувався на Н. А. Захарьіной. На початку 1840 повернувся до Москви, а в травні переїхав до Петербургу, де за наполяганням батька поступив на службу в канцелярію міністерства внутрішніх справ. У липні 1841 за різкий відгук в приватному листі про поліцію висланий до Новгорода, де служив в губернському правлінні. Ідейні і філософські шукання Р. в роки заслання носили соціально-релігійні форми, що знайшло вираження як в його листуванні, так і у філософсько-белетристичних творах тієї пори («З римських сцен», 1838, «Вільям Пен», 1839, і ін.). Але поряд з цим продовжувалося становлення і його реалістичних поглядів на навколишню дійсність. Повернувшись із заслання (липень 1842) і оселившись в Москві, Р. взяв діяльну участь в боротьбі головних напрямів суспільній думці: слов'янофілів і західників, розділяючи до середини 40-х рр. позиції останніх. Блискучі здібності полеміста, колосальна ерудиція, талант мислителя і художника дали можливість Р. стати одній з центральних фігур російського суспільного життя епохи. У першій половині 40-х рр. Р. виступив з белетристичними творами, що поставили його в ряд з найбільшими російськими письменниками. Перу Р. належали і глибокі філософські роботи, в яких він «... зумів піднятися на таку висоту, що встав в рівень з найбільшими мислителями свого часу» (Ленін Ст І., Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 21, с. 256).

  В циклі статей «Дилетантизм в науці» (1842—43), йдучи далі по дорозі осмислення єдності природи і людини, матерії і свідомості, трактуючи діалектикові Гегеля як «алгебру революції», Р. намагається обгрунтувати закономірність розвитку людства до суспільства, позбавленого антагонізму. По Р., цей грядущий світ, царство розуму втілить і здійснить раціональні моменти історії: реалізм, преклоняння перед природою, властиве античності, принципи суверенності особи, свободи духу. Таке майбутнє ототожнюється Р. з соціалістичним ідеалом. Формою руху до нового світу є, по Р., з'єднання філософії з життям, науки з масами, що втілюють матеріальний початок історії. Коли станеться таке злиття духу і матерії, почнеться пора «свідомого діяння». Поняття «діяння» виступає тут в Р. як характеристика суті достовірно людської діяльності, що підноситься як над неосмисленим існуванням, так і над безпристрасним заняттям наукою, властивим «цеховим ученим».

  В основному філософські соч.(вигадування) «Листи про вивчення природи» (1844—45) Р. розвиває ідею єдності протилежностей переважно в методологічному аспекті. Центральна ідея цього твору — наполеглива необхідність ліквідації антагонізму, що існує між природознавством і філософією або, як пише Р., між «емпірією» і «ідеалізмом». Кажучи так, Р. ратує за подолання споглядальності старого, метафізичного матеріалізму і природничонаукове переосмислення принципів активності пізнання, діалектичного мислення, розвинених — в ідеалістичній, спекулятивній формі — Гегелем. Р. називає «подвигом» розробку Гегелем «методи» науки і закликає учених-емпіриків скористатися нею. В той же час, всупереч Гегелю, Р. прагне представити природу первинним, живим процесом, «бродячою речовиною», а діалектику пізнання, логіку — її продовженням і віддзеркаленням. Проте навіть проголосивши природу «родоводу мислення», Р. все ж не зміг до кінця вирішити завдання матеріалістичного переосмислення діалектики Гегеля, завдання створення «нової філософії», матеріалістичної по вихідному пункту і діалектичною за методологією. Пішовши «... далі Гегеля, до матеріалізму, услід за Фейєрбахом», Р., за словами Леніна «... впритул підійшов до діалектичного матеріалізму і зупинився перед — історичним матеріалізмом» (там же). Закономірність історичного розвитку Р. шукав в об'єктивних умовах життю людського суспільства. До протиріч, лежачих в основі суспільного розвитку, Р. відносив внутрішню боротьбу між привілейованими і пригноблюваними класами і конфлікти між особою і середовищем. Проте класи він розрізняв не по їх відношенню до засобів виробництва, а лише по відмінності в майновому положенні. Рушійною силою історії Р. вважав народ. Свій світогляд в 40-х рр. Р. назвав реалізмом. Він прийшов до нього через ідеалізм і романтизм 30-х рр. Реалізм в його розумінні охоплював різні області буття: затвердження матеріалістичної філософії, демократичних і революційних суспільних ідеалів, нової моралі нової людини. Формування гуманної вільної особи, яка прагне до перетворення суспільства на розумних початках, він вважав основним завданням виховання.

  Літературу Р. розглядав як віддзеркалення суспільного життя і в той же час як дієвий засіб боротьби з самодержавною дійсністю. «У народу, — писав він, — позбавленого суспільної свободи, література — єдина трибуна, з висоти якої він заставляє почути крик свого обурення і своїй совість» (Збори соч.(вигадування), т. 7,1956, с. 198). Антикріпосницьким пафосом пройняті його повести «Доктор Крупів» (1847), «сорока-злодійка» (1848) і роман «Хто винен?» (1841—46) — один з перших росіян соціально-психологічних романів. В центрі романа — пристрасний протест проти кріпацтва, що пригнічує людську особу. Лише через десятиліття, в 1856, Тургенев створить образ Рудіна — прямого наступника герценовського Бельтова. У співвідношенні «зайвого людини» Бельтова з ін. персонажами романа відбилися філософські ідеї Г. Намеченноє в статтях «Дилетантизм в науці», розроблене в «Листах про вивчення природи» зіставлення примарного ідеалізму і емпіричного знання втілене в основних персонажах — Круциферськом («Хто винен?») і Крупове («Доктор Крупів»). Філософські, публіцистичні, белетристичні твори Р. зв'язані не лише загальною системою ідей, але і єдністю мови, художньої манери. Для стилю Р. характерні лексична строкатість, поєднання розмовної мови з природничонауковою термінологією.

  В кінці 40— початку 50-х рр. переважаючим стилем творів Р. стає лірична публіцистика. Оцінюючи соціально-політичні факти сучасності, вона розкриває і особу автора, з ліричною прямотою що розповідає про себе, про свій духовний досвід.

  В 1847 Р. з сім'єю виїхав за кордон. У перші ж місяці життя в Парижі в «Листах з Avenue Marigny» (1847) Р. дав критичну оцінку буржуазного світу. Поразка Революції 1848 у Франції, очевидцем і учасником якої був Р., привело його до того, що передивляється деяких основних положень філософської концепції 40-х рр. Р. відмовляється від ідей розумності історії, незборимості прогресу людства, які раніше загалом розділяв, різко критикує різного роду соціальні утопії і романтичні ілюзії («З того берега», 1847—1850, і ін.). У своїй критиці Р. доходить до скептицизму і песимізму, ставлячи під сумнів здатність людської свідомості, науки вірно відобразити і передбачати напрям історичного руху. Помилково оцінивши Революцію 1848 як невдалу битву за соціалізм, Р. розчарувався в можливостях Заходу і подальші перспективи суспільного розвитку пов'язував з Росією. За словами Леніна, «духовна драма Герцена була породженням і віддзеркаленням тієї всесвітньо-історичної епохи, коли революційність буржуазної демократії вже вмирала (у Європі), а революційність соціалістичного пролетаріату ще не дозріла» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 21, с. 256), це був крах «... буржуазних ілюзій в соціалізмі» (там же). У 1849 Р. опублікував статтю «Росія», в якій вперше сформулював свої погляди на сільську громаду. У подальші роки розробив теорію «російського соціалізму», ставши одним з основоположників народництва. У основу теорії Р. лягли ідеї соціалістичного перевлаштування суспільства на основі селянської общини, минувши етап капіталістичного розвитку. Р. вважав, що «людина майбутнього в Росії — мужик, точно так, як і у Франції працівник» (Собр. соч.(вигадування), т. 7,1956, с. 326). Теорія ««русського» соціалізму» насправді не містила, за словами Леніна «... ні грана соціалізму» (див. Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 21, с. 258), але в своєрідній формі виражала революційні прагнення російського селянства, його вимоги повністю знищити поміщицьке землеволодіння. На початок 50-х рр. в основному склалися погляди Р. на російський історичний процес. З найбільшою повнотою вони були сформульовані Р. в книзі «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1850), що освітлювала як російську історію, так і історію розвитку російського визвольного руху.

  В 1849 Р. переїхав до Женеви (Швейцарія). Брав участь у виданні газети Прудона «Голос народу». У 1850 оселився в Ніцці, де зближувався з діячами італійського визвольного руху. У тому ж році на вимогу царського уряду повернутися до Росії відповів відмовою. У травні 1852 померла дружина Р. В серпні того ж року він переїхав до Лондона, де заснував (1853) Вольну російську друкарню для боротьби з кріпацтвом і царизмом. Перші два роки, не отримуючи матеріалів з Росії друкував свої твори («Юрьев день! Юрьев день», «Поляки прощають нас!», «Хрещена власність» н ін.). На початку 50-х рр. Р. почав працювати над твором «Минувщина і думи» (1852—68, 1-е повне видання 1919—20), яке з'явилося вершиною художньої творчості Г. Среді автобіографій світової літератури воно виділялося досконалістю художньої форми, глибиною думки, революційним вмістом, широтою обхвату дійсності. «Минувщина і думи»— епопея і сповідь що вміщає Росію і Захід, ідейно-політичну боротьбу 30—60-х рр., філософські роздуми і побут, історію суспільної думки і інтимний світ людини. У «Минувщині і думах» завершується еволюція герценовського стилю; тут Р. користується метафорами, досягаючи в небагатьох рядках великої концентрації соціально-політичного і філософського вмісту.

  З 1855 Р. почав видавати альманах «Полярна зірка», який набув широкого поширення в Росії. У 1856 в Лондон переїхав Огарев. У 1857 Р. і Огарев приступили до видання «Дзвону» — першої російської революційної газети. «Герцен, — писав Ст І. Ленін, — створив вольну російську пресу за кордоном — в цьому його велика заслуга... „Полярна зірка» підняла традицію декабристів. „Дзвін» (1857—1867) встав горою за звільнення селян. Рабье мовчання було порушене» (там же, с. 258—59). Програма «Дзвони» на першому етапі (1857—1861) містила загальнодемократичні вимоги: звільнення селян із землею, громадське землеволодіння, знищення цензури і тілесних покарань. Ліберальні ілюзії, властиві Р. в окремі роки, знайшли віддзеркалення на сторінках «Дзвону». Після реформи 1861 Р. різко виступив проти лібералізму, опублікував в «Дзвоні» статті, що викривають реформу, прокламації і ін. документи революційного підпілля. Широке поширення «Дзвону» в Росії сприяло об'єднанню демократичних і революційних сил, створенню в Росії революційної організації «Земля і Воля». В період Польського повстання 1863—64 Р., розуміючи безперспективність і приреченість руху, визнав в той же час потрібним виступити в захист Польщі. «Ми, — писав він, — врятували честь імені російського — і за це постраждали від рабської більшості» (Собр. соч.(вигадування), т. 27, кн. 2, с. 455). Ліберальна читацька аудиторія відринула від «Дзвону», наклад його скоротився у декілька разів. Перенесення видання з Лондона до Женеви не поправило справи, т. до. молодая еміграція, зосереджена там, не порозумілася з Р. В 1867 видання «Дзвону» було припинено. У 50— 60-і рр. продовжується розвиток і матеріалістичного світогляду Р. В цей період, приділяючи особливу увагу проблемі особи і суспільства, Р. виступав різким критиком як буржуазного індивідуалізму, так і зрівняльної утопії (Бабеф, Кабе і ін.). Прагнення уникнути крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму виражається в глибоких роздумах Р. над проблемою суспільної закономірності. Намагаючись зрозуміти історію як «... вільна і необхідна справа» людини (там же, т. 20, кн. 1,1960, с. 442), Р. розвиває ідею єдності середовища і особи, історичних обставин і людської волі, передивляється своє колишнє розуміння перспектив історичного розвитку Європи. У завершальних главах «Минувщини і дум», циклі нарисів «Нудьги ради» (1868—69), в повести «Доктор, вмираючий і мертві» (1869) він ставить питання про «сучасну боротьбу капіталу з роботою». Скептицизм Р. був формою пошуків правильної соціологічної теорії. Вершиною цих пошуків і теоретичним заповітом його стала остання робота — листи «До старого товариша» (1869). Вони адресовані М. А. Бакуніну і направлені проти його крайньої революційності: закликів до знищення держави, негайного соціального перевороту, повної свободи, вимоги не «учити народ», а «бунтувати його». Не можна, вважав Р., звати маси такому соціальному перевороту, тому що насильством і терором можна розчистити місце, але створити нічого не можна. Щоб створювати, потрібні «ідеї построяющие», потрібна сила, потрібна народна свідомість, якої також немає, бо народ поки що внутрішньо консервативний. «Не можна людей звільняти в зовнішньому житті більше, ніж вони звільнені усередині» (там же, кн. 2,1960, с. 590). Раніше потрібно зі світу етичної неволі вийти «в широчінь розуміння, в світ свободи в розумі». Адже обійти процес розуміння так само неможливо, як обійти питання про силу, а соціальному перевороту «... нічого не потрібно, окрім розуміння і сили, знання і засобів» (там же, с. 580). Поки їх немає, потрібна пропаганда. «Наша сила, — писав Р., — в силі думки, в силі правди, в силі слова, в історичній попутності...» (там же, с. 588). Силу пропаганди і організацій побачив Р. і в «Міжнародних работнічьіх з'їздах». Визначаючи місце, яке зайняв Р. в російському революційному русі, Ленін писав в ст. «Пам'яті Герцена»: «Чествуя Герцена, ми бачимо ясно три покоління, три класи, що діяли в російській революції. Спочатку — дворяни і поміщики, декабристи і Герцен. Вузький круг цих революціонерів. Страшно далекі вони від народу. Але їх справа не пропала. Декабристи розбудили Герцена. Герцен розвернув революційну агітацію» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 21, с. 261).

  Останні роки Р. жив в різних містах Європи (Женева, Канн, Ніцца, флоренція Лозанна, Брюссель і ін.). Помер в Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез. Згодом прах Р. був перевезений до Ніцци.

  Соч.: Полн. собр. соч.(вигадування) і листів, під ред. М. До. Лемке, т. 1—22, П., 1919—25; Собр. соч.(вигадування), т. 1—30, М., 1954—66; Соч., т. 1—9, М., 1955—58.

  Літ.: Ленін Ст І., Пам'яті Герцена, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 21; його ж, З минулого робочого друку в Росії, там же т. 25; Белінський Ст Р., Погляд на російську літературу 1847 р., Полн. собр. соч.(вигадування), т. 10, М., 1956; Плеханов Р. Ст, Соч., т. 23, М-код.—Л., 1926; Піпер Л., Світогляд Герцена, М. — Л., 1935; Літературний спадок, т. 39/40, 41/42, 61—64, М., 1941—58; Філатова Е. М., Економічні погляди Герцена і Огарева, М., 1953; Белявськая І. М., А. І. Герцен і польський національно-визвольний рух 60-х рр. XIX ст, М., 1954: Гинзбург Л., «Минувщина і думи» Герцена, Л., 1957; Володін А. І., У пошуках революційних теорій (А. І. Герцен), М., 1962; його ж, Герцен, М., 1970; Пірумова Н. М., А. Герцен, М., 1962; Ейдельман Н. Я., Герценовський «Дзвін», М., 1963; його ж. Таємні кореспонденти «Полярної Зірки», М., 1966; Проблеми вивчення Герцена. Сб. ст., М., 1963; Чуковськая Л. До., «Минувщина і думи» Герцена, М., 1966; її ж, Почало. З книги «Герцен», в збірці: «Прометей», т. 3, М., 1967; Матеріали до бібліографії А. І. Герцена і література про нього «Уч. зап.(західний) Ленінградського державного педагогічного інституту ним. А. І. Герцена», 1948, т. 78, 1959, т. 196, 1963, т. 238; Зейлігер-Рубінштейн Е. І., Педагогічні погляди А. І. Герцена, Л., 1958; Соколів М. Ст, Теплов Би. М., Психологічні ідеї А. І. Герцена, «Питання психології», 1962 № 2.

  Н. М. Пірумова, А. І. Володін.

 

А. І. Герцен.

Н. П. Огарев і А. І. Герцен. 1861.

«Минувщина і думи» (Лондон, 1861). Титульний аркуш.