Виправно-трудове право, галузь соціалістичного права, норми якої регулюють порядок і умови відбуття кримінального покарання і застосування до засуджених заходів виправно-трудової дії, тобто суспільні стосунки, що виникають в процесі і з приводу виконання всіх видів кримінального покарання. У СРСР предмет І.-т. п. визначений Основами виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, згідно з якими завдання виправно-трудового законодавства полягає в забезпеченні виконання кримінального покарання. Основи визначають принципи і встановлюють загальні положення виконання і відбуття всіх видів кримінального покарання, що призначається судом. Крім того, порядок і умови відбуття різних видів покарання і вживання заходів виправно-трудової дії регламентуються виправно-трудовими кодексами і іншими законами Союзу РСР і союзних республік.
І.-т. п. тісно пов'язано з кримінальним і карно-процесуальним правом, оскільки всі ці галузі права служать вирішенню загальних завдань боротьби із злочинністю, основні принципи кримінального права є такими, що ведуть і для І.-т. п. Проте, не дивлячись на спільність завдань і основних принципів, ці галузі права відрізняються один від одного по предмету регульованих ними суспільних стосунків: кримінальне право визначає цілі, вміст і види покарань, регулює умови їх призначення і звільнення в судовому порядку, а І.-т. п. — порядок і умови його виконання і відбуття (див. Виконання покарання ).
Виправно-трудове право тісно зв'язане і із спеціальними галузями педагогіки і психології: виправно-трудовою педагогікою і психологією, оскільки виконання покарання передбачає поряд із здійсненням кари вживання цілої сукупності прийомів, засобів і методів педагогічної і психологічної дії.
І.-т. п. як самостійна галузь права почало розвиватися в перші роки Радянської влади. У 1918 була прийнята тимчасова інструкція НКЮ РРФСР «Про позбавлення волі, як міру покарання, і про порядок відбуття такого» — перший нормативний акт, що регулював діяльність виправно-трудових установ. Велика роль у визначенні основних принципів виправно-трудової політики належить Ст І. Леніну, який у ряді своїх робіт відзначав такі принципи роботи виправно-трудових установ, як диференційований підхід до різних категорій злочинців, гуманне відношення до засуджених, виправлення їх за допомогою різних засобів дії. Ці положення отримали розвиток в подальших законодавчих актах по І.-т. п. У рішеннях 20-го, 22-го і 23-го з'їздів КПРС поставлені завдання зміцнення соціалістичної законності і правопорядку, посилення ідеологічної, виховної роботи, розвитку радянської демократії, підвищення ролі громадськості в боротьбі за викорінювання злочинності. У 1954—61 були прийняті нормативні акти, регулюючих порядок виконань покарання.
Найважливішим етапом розвитку І.-т. п. з'явилися прийняті в липні 1969 Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік — загальносоюзного закону, що визначив принципи і що встановив загальні положення виконання і відбуття кримінального покарання, а також прийняття виправно-трудових кодексів союзних республік. Широкий розвиток в СРСР отримала наука І.-т. п., яка вивчає не лише норми цієї галузі права і регульовані ними суспільні стосунки, але і соціально-економічні закономірності, що обумовлюють розвиток системи органів виконання покарання ефективність їх роботи, узагальнює практику.
Літ.: Виправно-трудове право, М., 1966; Збірка нормативних актів по радянському виправно-трудовому праву (1917—1959 рр.), М., 1959.
