Бісмарк (Bismarck) Отто Едуард Леопольд фон Шенхаузен (Schönhausen) (1.4.1815, Шенхаузен, — 30.7.1898, Фрідріхсру), німецький державний діяч, князь. Вихідець з померанського юнкерства. У 1847—48 один з найреакційніших депутатів 1-го і 2-го сполучених ландтагів Пруссії, прибічник застосування озброєної сили для придушення революції. У 1851—59 Би. — представник Пруссії в бундестагу у Франкфурті-на-Майне, в 1859—62 прусський посланець в Росії, в 1862 — у Франції. З 1862 міністр-президент і міністр закордонних справ Пруссії. Всупереч конституційним нормам, не зважаючи на бюджетні права ландтагу, провів в 60-х рр. військову реформу, що значно укріпило військову потужність Пруссії. Був ініціатором конвенції 1863 з урядом царської Росії про можливі заходи по спільному придушенню повстання в Польщі.
Спираючись на потужність прусської армії, Би. в результаті данської війни 1864, австро-прусської війни 1866 і франко-пруської війни 1870—71 здійснив об'єднання Німеччини «зверху» на пруссько-мілітаристській основі. У 1871 надав активну допомогу уряду Тьера проти Паризької Комуни.
Після створення в 1867 Північно-німецького Союзу став бундеськанцлером. У 1871—90 рейхсканцлер Німецької імперії, в якій пануючу роль грала Пруссія. Володіючи дуже широкими правами, Би. енергійно укріплював панування в країні юнкерсько-буржуазного блоку. У 70-х рр. в час т.з. «Культуркампфа» виступав проти клерікально-партікулярістськой опозиції, підтриманою католицькою церквою. У 1878—90 вживанням Виняткового закону проти соціалістів і демагогічною програмою соціального законодавства (обов'язкове страхування для деяких груп робітників і ін.) безуспішно прагнув перешкодити зростанню революційного робочого руху. Уряд Би. вело боротьбу з польським національно-визвольним рухом на польських землях, що входили до складу Німеччини, проводило політику онімечування польського населення. Б. здійснював активний протекціоністський курс (тариф 1879), що було вигідне юнкерству і крупній буржуазії.
В зовнішній політиці Б. вважав найважливішим завданням запобігання реваншу з боку Франції і підготовку проти неї нової війни ще до відновлення французької військової потужності після поразки у франко-пруській війні. Б. всемірно прагнув запобігти можливості створення антинімецької коаліції. З'явився ініціатором російсько-австрійсько-німецької угоди 1873 («Союз трьох імператорів»). У 1879 добився укладення союзу з Австро-Угорщиною (див. Австро-німецький договір 1879 ), а в 1882 — Потрійного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), направленого проти Франції і Росії. Проте, прагнучи запобігти можливості війни на два фронти, Би. пішов в 1881 і 1884 на відновлення «Союзу трьох імператорів», а в 1887 уклав з Росією «договір перестраховки» (див. «Перестраховки договір» 1887 ). В кінці 80-х рр. виступав проти наміру німецьких військових кругів почати превентивну війну з Росією, вважаючи, що війна з Росією була б надзвичайно небезпечною для Німеччини. Але німецьке проникнення на Балкани, підтримка там Австро-Угорщині проти Росії, заходи проти російського експорту і ін. погіршували стосунки Німеччини з Росією. Провокація «військових тривог» також сприяла зближенню Франції і Росії, що завершилося франко-росіянином угодою в 1891—93. Би. не враховував глибини англо-німецьких протиріч і намагався добитися зближення з Англією. Що проте проводилася їм в 80-х рр. політика колоніальної експансії привела до загострення англо-німецьких відносин. Провал політики придушення робочого руху і невдачі в зовнішній політиці зумовили відставку Б. (березень 1890).
Соч.: Die gesammelten Werke, [Bd 1—15], Ст, 1924—35; у русявий.(російський) пер.(переведення)— Думки і спогади, т. 1—3, М., 1940—41; дипломатичну листування Б. після 1870 р. див.(дивися) в кн.: Die Große Politik der Europäischen Kabinette. 1871-1914, Bd 1-6, Ст, 1922.
Літ.: Маркс До., Громадянська війна у Франції, Маркс До., Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 17; його ж, [Мова про Паризьку Комуну], там же, с. 629; Енгельс Ф., «Криза» в Пруссії, там же, т, 18; його ж, Соціалізм пана Бісмарка, там же, т. 19: його ж, Бісмарк і німецька робоча партія, там же; його ж, Роль насильства в історії, там же, т. 21; Ленін Ст І., Уряд, Дума і народ, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 13; його ж, Про відношення робочої партії до релігії, там же, т. 17, с. 416—17; його ж, Про політичну лінію, там же, т. 22, с. 102—104; його ж. Буржуазія і реформізм, там же, с. 315; його ж, Повчальні мови, там же, т. 23, с. 325—26; його ж, Про національну гордість великоросів, там же, т. 26, с. 109; його ж, Рукопис статті, в кн.: Ленінська збірка, [т.] 30 [Л.], 1937, с. 33—34; Ерусалімський А. С., Бісмарк: дипломатія і мілітаризм, М., 1968; Ревуненков Ст Р., Прихід Бісмарка до влади, Л., 1941; Історія дипломатії, 2 видавництва, т. 2, М., 1963 (автор тому Ст М. Хвостів); Bismarck-bibliographie. Quellen und Literatur zur Geschichte Bismarcks und seiner Zeit [Köln — B., 1966]; Mann Н., Der Beginn der Abkehr Bismarcks vom Kulturkampf 1878—1880..., [Fr./M., 1953]; Rothfels Н., Bismarck, der Osten und das Reich, Stuttg., 1960; Engelberg E., Deutschland von 1849 bis 1871, 2 Aufl., B., 1962.
