Акмеїзм (франц. acmēisme, від греч.(грецький) akmē — вища міра чого-небудь, квітуча сила), течію в російській поезії почала 20 ст, що склалося в умовах кризи буржуазної культури і декадентський умонастрій (див. Декадентство ) , що виразив .
А. виник як реакція на символізм . Представники А., що об'єдналися в групу «Цех поетів» і що виступали в журналі «Аполлон» (1909—17), заперечували проти відходу поезії в «світи інші», в «непізнаване», проти многосмисленних і текучих поетичних образів. Декларуючи перевагу реальному, земному життю і повернення поезії до стихії «єства», акмеїсти, проте, сприймали життя внесоциально і внєїсторічеськи. Людина вимикалася з сфери суспільної практики. Акмеїсти протиставляли соціальним конфліктам естетське милування дрібницями життя, речами (М. Кузмін), наочним світом, образами минулої культури і історії (О. Мандельштам, збірка «Камінь», 1913), поетизацію біологічного початків буття (М. Зенкевіч, Ст Нарбут). Апологія «сильної особи» і «первісних» відчуттів, властива ранній поезії Н. Гумільова, залишала його в рамках антидемократичної, індивідуалістичної свідомості.
В післяреволюційні роки «Цех поетів» як літературна школа припинив своє існування. Творчість найбільш відомих поетів, що зараховуються до А., — А. Ахматової, О. Мандельштама, Н. Гумільова, частково М. Кузміна — вже до середини 1910-х рр. вийшло за рамки декларацій акмеїстів і знайшло індивідуальні долі.
Літ.: Блок А., «Без божества, без натхнення». Собр. соч.(вигадування), т. 6, М-код.—Л., 1962; [Маніфести акмеїстів], «Аполлон», 1913 № 1; Кузмін М., Про прекрасну ясність, там же, 1910 №1; Михайлівський Би., Російська література 20 ст, М., 1939; Вовків А., Нариси російської літератури кінця 19 і почала 20 вв.(століття), М., 1955; Орлів Ст, На рубежі двох епох, «Питання літератури», 1966 № 10; Жірмунський Ст, Про творчість Ганни Ахматової, «Новий світ», 1969 № 6; Історія російської поезії, т. 2, Л., 1969.
