Авангардизм (франц. avant-gar-disme, від авангард ), умовне найменування художнього руху 20 ст, для якого характерні розрив з попередньою традицією реалістичного художнього образу, пошуки нових засобів вираження і формальної структури творів. Термін «А.» виник в критиці 20-х рр. і затвердився в іськусствознанії (в т.ч. радянському) в 50-і рр. Проте він не придбав ще чіткого наукового визначення і різними істориками літератури і мистецтва в нього вкладається різний вміст.
А. — широкий і складний прояв кризи буржуазної культури 20 ст, він виріс на грунті анархічного, суб'єктивістського світобачення. У роки найбільш інтенсивного розвитку А. (1905—30) його межі виявилися у ряді шкіл і перебігу модернізму (фовізм, кубізм, футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, література «потоку свідомості», атональна музика, додекафонія і ін. і в той же час виявилися в творчості деяких крупних майстрів 20 ст в той або інший період їх художественой діяльності.
В загальному потоці А. деколи виявлялися суперечливі тенденції, різні майстри з несхожими творчими долями, різними ідейно-естетичними і суспільними позиціями. У суперечності А. заломилися щонайгостріші соціальні антагонізми епохи. У нім відбилися занепад буржуазної цивілізації, криза мистецтва, розгубленість і відчай перед лицем суспільних катастроф і революційних потрясінь; епоха пролетарських революцій, що в той же час настала, народжує в деяких причетних к А. майстрів жадаю оновлення і деколи наївні мріяння про майбутнє, ніби то здатні в своєму бунтарському пориві виразити революційну суть епохи. Одні авангардисти до хворобливості чуйні до пороків буржуазного суспільства, інші зісковзують в хаос суб'єктивістських переживань; інколи вони нагромаджують чималі потенції соціальної критики, але часто біжать в анархічний цинізм загального скидання; вони відображають незрідка настрій тривоги, болю, протесту, або відстороняються від життя, доходячи до нігілізму, ввергаючи мистецтво в лабіринт суб'єктивістських блукань і чистого формотворчества. Інколи ці різні тенденції переплітаються в одному і тому ж художній течії або служать вихідним пунктом для творчих розмежувань. Деякі крупні художники спочатку в тій чи іншій мірі причетні к А. (П. Елюар — Франція, В. Незвал — Чехословакія, Би. Брехт, І. Бехер, Х. Ейслер — Німеччина, Д. Рівера — Мексика), здолавши модерністські блукання, вийшли до достовірно революційного і соціалістичного мистецтва. Багато представників А., нездібні здолати рамки буржуазної свідомості, залишалися на позиціях естетичного суб'єктивізму і, усе більш проникаючись занепадницьким умонастроєм, виявилися в числі стовпів модернізму. Такі — Дж. Джойс (Ірландія) і М. Пруст (Франція), П. Мондріан (Нідерланди) і С. Далі (Іспанія), П. Клєє (Швейцарія) і Ст Ст Кандінський. Химерні хисткі поєднання різних тенденцій приводять до характерної для всього А. естетичній подвійності, суперечності (наприклад, поезія Р. Аполлінера, мистецтво П. Пікассо — Франція) і частенько до художньої еклектичності. При всьому цьому А. в цілому просочений буржуазним і дрібнобуржуазним індивідуалізмом.
В СРСР Жовтнева соціалістична революція визначила творчу дорогу таких великих художників-новаторів, як Ст Ст Маяковський, Ст Е. Мейерхольд, С. С. Прокофьев, в чиїй творчості в ранній період так чи інакше виявлялися межі А. Решительно здолавши авангардистський індивідуалізм і суб'єктивізм, вони стали провідними майстрами соціалістичної художньої культури.
На початку 30-х рр. основна маса авангардистів на Заході втрачає демонстративно-бунтарський характер своєї творчості. Такі великі художники, як П. Пікассо, П. Неруда (Чилі), зуміли здолати вузькість соціальних позицій А., стали на дорогу активної боротьби з фашизмом, пов'язавши свою діяльність з комуністичним рухом.
Після 2-ої світової війни 1939—45 на Заході відбувається пожвавлення авангардистських тенденцій, виникає неоавангардизм (драма абсурду, «новий роман», «конкретна поезія», поезія італійської «Групи 1963», алеаторіка і ін.). Але все ці неоавангардисти, тепер повністю модерністські течії знаходяться в конфлікті не стільки з буржуазним суспільством, скільки з ідеалами корінного перевлаштування суспільства на початках соціалізму; вони активно протистоять не буржуазним естетичним концепціям, а кращим демократичним і реалістичним традиціям культури, теорії і практиці мистецтва соціалістичного реалізму. А. набуває усе більш підкреслено елітарного, рафінованого характеру, антисоціалістичну спрямованість, пронизану духом реакційної ідеології імперіалізму, і заглиблюється, як правило, у формальне експериментування.
Літ.: Маца І., Проблеми художньої культури XX століття, М., 1969; Ліфшиц М., Рейнгардт Л., Криза неподобства, М., 1968; Holthusen Н. Е., Avangardismus und die Zukunft der modernen Kunst, Munch., 1964.
