Історична школа, напрям вульгарної буржуазної політичної економії, що виник в середині 19 ст в Германії. Воно з'явилося буржуазно-поміщицькою реакцією на неприйнятні для панівних класів наукові положення класичної буржуазної політичної економії, на робочий рух, що посилювався, і інтереси, що відображали його, соціалістичні теорії (утопічний Соціалізм і перші кроки наукового соціалізму). Свою назву школа отримала від вульгарно-історичного методу, який її теоретики намагалися ввести в політичну економію. Основоположник І. ш. — Ст Рошер, що випустило в 1843 книгу «Короткі основи курсу політичної економії з точки зору історичного методу». Найбільш видні представники І. ш.: Би. Гильдебранд (головна ра6ота — «Політична економія сьогодення і майбутнього», 1848, русявий.(російський) пер.(переведення) 1860), До. Кніс (основна робота — «Політична економія з точки зору історичного методу», 1853). К. Маркс характеризував І. ш. як крайній рівень вульгаризації буржуазної політичної економії (див. К. Маркс і Ф. Енгельс, Соч., 2 видавництва, т. 26, ч. 3, с. 528). На відміну від інших шкіл вульгарної буржуазної політичної економії, І. ш. під тиском швидкого розвитку капіталізму і буржуазних революцій на словах визнавала історичний характер соціально-економічних явищ. Але в той же час теоретики школи намагалися за допомогою історичного методу обгрунтувати тезу про вічність приватної власності на засоби виробництва і капіталістичної експлуатації. І. ш. визнавала лише еволюційні зміни другорядних соціально-економічних явищ і процесів і відкидала об'єктивну нєїзбежность революційного скинення капіталістичного способу виробництва. Представники І. ш. ігнорували найбільш коштовне досягнення класичної буржуазної політичної економії — ідею про об'єктивний характер економічних законів. З цих позицій вони заперечували наявність загальних для всіх капіталістичних країн об'єктивних економічних законів і всемірно підкреслювали неповторність доріг економічного розвитку кожної окремої країни, визначуваних нібито різним у різних народів «духовним початком». Заперечення закономірного характеру економічної життя суспільства приводило І. ш. до заперечення самої можливості загальнотеоретичної політичної економії, заснованої на абстрактному методі дослідження, і підміні її так званою національною економією. З цієї причини К. Маркс характеризував І. ш. як могилу політичної економії (див. там же). В той же час І. ш. не могла повністю ігнорувати теоретичні аргументи інших шкіл вульгарної політичної економії, направлені на захист інтересів буржуазії. Тому І. ш. запозичує багато положень з попереднього і сучасного ним перебігу вульгарної політичної економії. У питаннях походження багатства і його розподілу І. ш. стояла на позиціях теорії трьох чинників виробництва французького буржуазного економіста Ж. Б. Сіючи, що заперечувала експлуатацію пролетаріату буржуазією на тій уявній підставі, що нетрудові доходи нібито створюються не робітниками, а самими засобами виробництва — знаряддями праці, землею і тому подібне — як такими. І. ш. відстоювала концепцію суб'єктивної цінності, що вважає джерелом вартості товарів їх корисність, а не праця найманих робітників, витрачена на їх виготовлення. Прибуток представники І. ш. розглядали як особливу форму заробітної плати, що отримується підприємцями за управління виробництвом. Насправді прибуток є результат безвідплатного привласнення капіталістами створеної робітниками додатковій вартості. Тому її отримують і ті капіталісти, які не беруть участь в управлінні своїми підприємствами, оскільки ця функція перекладається ними цілком на плечі найманих керівників. Позиковий відсоток є, як і капіталістичний прибуток, особливу форму додаткової вартості, тобто неоплаченої праці найманих робітників, представники І. ш. змальовували як компенсацию капіталіста за те, що «утримується від вжитку».
До 70—80 гг 19 ст І. ш. витісняється суб'єктивно-психологічною, соціально-правовою і ін. школами вульгарної буржуазної політичної економії, що володіють ефективнішими, з точки зору буржуазної апологетики, ідеологічними засобами. Ряд ідей І. ш. використовується і в сучасній буржуазній політичній економії.
Літ.: Маркс До., Капітал, т. 1, Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 23, с. 102, 217, 229—30, 240, 273—74, 335, 377 628; Капітал, т. 2, там же, т. 24, с. 132—33; Капітал, т. 3, там же, т. 25, с. 245, 356, 392; його ж, Теорії додаткової вартості (IV том «Капіталу»), там же, т. 26, ч. 3, с. 527—29,его ж, [Лист] Ф. Лассалю, 16 червня 1862 р., там же, т. 30; Енгельс Ф., [Лист] Данієльсону, 15 жовтня 1888 р., там же, т. 37; Блюмін І. Р., Історична школа в політичній економії, «Проблеми економіки», 1940 № 10, с. 129—45.
