«Народного капіталізму» теорія, одна з буржуазних апологетичних теорій реформістів, що обгрунтовують ідею трансформації капіталізму в новий суспільний устрій. Теорія виникла в 40-х рр. 20 ст і набула поширення серед буржуазних ідеологів і практиків в 50-і рр. Родоначальники «Н. к.» т. — американський економіст М. Надлер, італійський економіст М. Сальвадорі, західнонімецький економіст і державний діяч Л. Ерхард; з пропагандою «Н. к.» т. виступили також американські бізнесмени — президент Торгівельної палати США Е. Джонсон, президент Нью-йоркської фондової біржі К. Фанстон і ін. Буржуазні ідеологи використовують «Н. к.» т. для розкладання класової свідомості пролетаріату, для боротьби проти наукового соціалізму.
«Н. к.» т. ввібрала в себе ряд концепцій: «дифузії власності», «революції керівників» і «революції в доходах». Вони відображають деякі важливі тенденції розвитку сучасного капіталізму, проте дають їм збочене трактування. Пропагуючи тезу про «дифузію власності», А. Берлі, Дж. Голбрейт (США) і ін. буржуазні економісти стверджують, що в умовах сучасного капіталізму відбувається безперервне зростання числа дрібних акціонерів, які стали робити визначальний вплив на діяльність корпорацій. У останні десятиліття найбільші компанії форсують продаж частині акцій найбільш кваліфікованим робітником і службовцем (наприклад, в США число власників акцій за 1952—70 зросло з 6,5 млн. до 30,9 млн., що складає близько 15% всього населення країни). «Дифузія акцій», що проте практикується, не означає «дифузії власності», оскільки переважна маса сукупного акціонерного капіталу продовжує залишатися в руках незначної по своєму чисельному складу капіталістичної верхівки суспільства. Доля акціонерів серед нижчих груп одержувачів доходів дуже мала. Так, за підрахунками американського економіста Р. Голдсміта, лише 1% населення США в 1929 володів 65,6%, а в 1953 — 76% сукупного акціонерного капіталу, що знаходиться у власності окремих осіб. У 1967, за неповними даними, 2024 багатих сім'ї США володіли акціями загальною вартістю 111,2 млрд. дол.(долар), тобто 15% вартостей всіх акцій, що знаходилися в обігу. За допомогою цих акцій чисельно нікчемна верхівка класу капіталістів тримає під своїм прямим контролем 1995 крупних корпорацій із загальною сумою активів в 290 млрд. дол.(долар)
Поширення частини акцій серед широких мас населення укріплює панування монополій, оскільки дає їм можливість акумулювати додаткові капітали за рахунок заощаджень трудящих і дозволяє зберігати контроль над акціонерними суспільствами за наявності меншої долі акцій. Крім того, залучення додаткових засобів сприяє прискоренню монополістичної концентрації на користь вузького круга фінансових магнатів. Реалізація акцій серед населення і створення ілюзії залучення трудящих до капіталістичної власності має також метою внести розкол до робочого руху і приглушити класову боротьбу пролетаріату. Збільшення числа дрібних акціонерів не міняє систему виробничих стосунків капіталізму як будуючи експлуатації найманої праці капіталом. В. І. Ленін писав: «“Демократізация” володіння акціями, від якої буржуазні софісти і опортуністичні “теж-соціал-демократи” чекають (або запевняють, що чекають) “демократизації капіталу”, посилення ролі і значення дрібного виробництва і т.п., на ділі є один із способів посилення потужності фінансової олігархії» (Повні збори соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 27, с. 345).
Важливою складовою частиною «Н. к.» т. є сформульоване вперше Дж. Бернхемом вчення про «управлінську революцію» яке потім знайшло розвиток в працях А. Берлі, Р. Мінса і ін. буржуазних економістів і соціологів. Згідно з цим ученням, капіталісти нібито перетворилися лише на номінальних власників, а вся повнота влади в акціонерних компаніях перейшла в руки найманих керівників — менеджерів, що здійснюють керівництво на користь всього суспільства. Збільшення чисельності прошарку найманих керівників і особливо висунення частини менеджерів на авансцену економічного і політичного життя створюють ілюзію самостійності цього шару, його незалежності від власників капіталу. Проте верховний контроль над ними знаходиться в руках фінансових магнатів, що володіють контрольними пакетами акцій .
В основі концепції «революції в доходах», з якою виступає, наприклад, американський економіст С. Коваль, лежать розрахунки динаміки розподілу особистих доходів між окремими групами населення. Згідно з цими розрахунками, доля групи з найвищими доходами (вищі 5% населення) нібито помітно знизилася. Ці розрахунки спотворювали реальний стан речей, оскільки не брали до уваги ряд ін. видів доходів цієї групи населення, що включає верхівку буржуазії. Відповідні перерахунки зроблені, зокрема, прогресивним американським економістом Ст Перло, спростовують міф про «революцію в доходах». Для капіталістичного суспільства характерна тенденція до зменшення долі робочого класу в національному доході. «Порівняльна доля робітників, — відзначало Ст І. Ленін, — в швидко багатіючому капіталістичному суспільстві стає все менше, бо все швидше багатіють мільйонери» (там же, т. 22, с. 222). Так питома вага заробітної плати робітників і окладів службовців, в національному доході ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) в 1950 що складав 46,3%, скоротилася до кінця 60-х рр. до 45,8%. Кількість же найманої праці за цей період зросла з 15,6 млн. чіл. до 21,8 млн. чіл. Чистий дохід підприємців з розрахунку на 1 чіл. збільшився з 1950 по 1968 в 6,8 разу, а зарплата робітника лише в 3,4 разу. Практика розподілу доходів між класами в буржуазному суспільстві спростовує головні положення вчення про «революцію доходів» і підтверджує факт поглиблення соціальної нерівності між трудящими і капіталістами.
Всупереч спробам теоретиків і пропагандистів «Н. до.»т. ідейно роззброїти трудящих і нав'язати їм помилкові уявлення про «безкласове» суспільство, про «зникнення» класів, про «соціальну гармонію» і «партнерство» протиріччя між працею і капіталом безперервно загострюються. Про це свідчить зростання страйкового руху — наймасовішої форми класової боротьби пролетаріату. У 1958—71 в розвинених капіталістичних країнах в страйках брало участь близько 490 млн. чіл., тобто майже в 7 разів більше, ніж за 20 довоєнних років (1919—39), коли число учасників страйків в цих країнах склало 74 млн.
В цілому «Н. до.»т. у її різних модифікаціях переслідує мету прикрасити капіталізм, замаскувати існування непримиренних протиріч трудящими і монополістами.
Літ.: Блюмін І. Р., Дворкин І. Н., Міф про «народний капіталізм», М., 1957; Ардаєв Р., Вебер А., Нові експерименти з «народним капіталізмом», М., 1958; Панова М., «Народний капіталізм» сьогодні, М., 1970; Johnston Е., America unlimited, N. Y.,1944; Berle A., The twentiethcentury capitalist Revolution, L., 1955; його ж, Power without property, N. Y., [1959]; його ж, The American economic republic. N. Y., [1963]; Nadler М., People''s capitalism, N. Y., 1956; Funston G. K., America embraces а people''s capitalism, N. Y., 1956; Salyadori M., The economics of freedom American capitalism today, L., [1959]; Erhard L., Wohlstand für alle, Düsseldorf, 1957.
