Штучні супутники Сонця (ІСС), штучні планети, космічні літальні апарати, виведені на орбіти довкола Сонця; рух ІСС, як і рух всіх планет Сонячної системи, визначається головним чином тяжінням Сонця.
Створені до 1971 ІСС не мають самостійного наукового значення і є як би побічним результатом запусків космічних апаратів до Луне або до планет. При таких запусках космічному апарату в кінці активної ділянки траєкторії руху ракети-носія або (якщо він був заздалегідь виведений на орбіту супутника Землі) на орбіті повідомляється швидкість, декілька що перевищує другу космічну швидкість . Після цього космічний апарат рухається по відрізку гіперболічної орбіти відносно Землі і покидає її сферу дії тяжіння, виходячи на орбіту довкола Сонця (якщо не потрапляє в Луну, як це мало місце, наприклад, при запуску 12 вересня 1959 радянській автоматичній станції «Луна-2»). Далі можливі наступні варіанти: 1) космічний апарат не зближується з якою-небудь планетою, тоді його орбіта близька до еліптичної і нагадує орбіти малих планет; відхилення від еліптичних орбіт обумовлені тяжінням Землі і інших великих планет. Прикладом такого ІСС служить радянська автоматична станція «Луна-1», виведена 2 січня 1959 на гіперболічну орбіту відносно Землі, прошедшая 4 січня 1959 поблизу Луни на відстані близько 6 тис. км. і що вийшла на еліптичну орбіту довкола Сонця з расстояніямі афелію і перигелія, рівними 196,9 і 146,1 млн. км. відповідно, і з періодом звернення 450 сут . 2) Траєкторія космічного апарату розрахована так, що він пролітає поблизу якої-небудь планети; тоді до зближення з планетою космічний апарат рухається по відрізку майже еліптичної орбіти. При зближенні з планетою її тяжіння переводить космічний апарат на іншу майже еліптичну орбіту довкола Сонця, по якій він рухатиметься, якщо не станеться подальше зближення з іншою або цією ж планетою. Приклад — американська автоматична станція «Марінер-2», запущена 27 серпня 1962, прошедшая 14 грудня 1962 на відстані близько 35 тис. км. від Венери і що вийшла на планетну орбіту з відстанями афелію і перигелія, рівними 182,1 і 104,8 млн. км. відповідно, і з періодом звернення 343 сут . 3) Траєкторія космічного апарату розрахована так, що він досягає поверхні або щільних шарів атмосфери якої-небудь планети і припиняє своє існування. Приклад — радянська автоматична станція «Венера-3», запущена 16 листопада 1965 і що досягла 1 березня 1966 поверхонь Венери. Див. також статті Штучні супутники Землі, Космічні зонди, Космічний літальний апарат, Орбіти небесних тіл, Орбіти штучних космічних об'єктів .
