Шиллер (Schiller) Іоганн Крістоф Фрідріх (10.11.1759, Марбах на Неккаре, — 9.5.1805, Веймар), німецький поет, драматург, теоретик мистецтва, історик. Видатний представник Освіти в Германії, один з основоположників німецької літератури нового часу. Син фельдшера, офіцера на службі вюртембергського герцога. Виховувався в атмосфері релігійного пієтиста, що відгукнулася в його ранніх віршах. Закінчивши латинську школу в Людвігсбурге (1772), Ш. за наказом герцога Карла Євгенія був зарахований у військову школу (т.з. Карпова школа), перейменовану потім в академію, де займався на юридичному, потім на медичному відділенні. У академії Ш. познайомився з моралістичною філософією А. Фергюсона і А. Шефтсбері, з ідеями англійських і французьких просвітителів Дж. Локка, Ш. Л. Монтеськье, Вольтера, Же. Ж. Руссо, з творчістю В. Шекспіра, Лессинга, проїзв.(твір) поетів «Бурі і натиску» . На формування суспільно-політичних поглядів Ш. вплинули і німецька антифеодальна публіцистика і визвольний рух в Америці. Після закінчення академії (1780) був призначений полковою лікаркою до Штутгарту. До цього часу їм була завершена перша трагедія «Розбійники» (видавництво 1781, пост.(постанов) 1782), в якій виразився протест проти феод.(феодальний) порядків в Германії. Відома декларативність головного героя і компромісність фіналу не перешкодили тому, що згодом трагедія сприймалася як бойове, революційне проїзв.(твір) У Штутгарті Ш. випустив поетичну «Антологію на 1782 рік», більшість віршів якої вигадана ним самим, створив драму з італійської історії епохи Відродження «Змова Фієсько в Генуї» (1783). За самовільну відсутність з полку до Мангейму на представлення «Розбійників» піддався арешту і забороні писати що-небудь, окрім медичних вигадувань, що змусило Ш. бігти з володінь герцога. Оселився спочатку в селі Бауербах, де закінчив драму «Луїза Міллер» (згодом названа «Підступність і любов»), потім в Мангеймі. У 1785 переїхав до Лейпціга, потім до Дрезден.
Своїми першими драматичними і ліричними творами Ш. підняв рух «Бурі і натиску» на нову висоту, додавши йому більш цілеспрямований і суспільно дієвий характер. Особливо велике значення «Підступності і любові» (1784), першою, за визначенням Ф. Енгельса, йому.(німецький) політичної тенденційної драми. У ній виражено головне соціальне протиріччя часу — між безправним народом і правлячою аристократією. Ета «міщанська трагедія» (так Ш. у дусі просвітницької літератури визначив її жанр) позначила контури великої соціально-філософської трагедії, здійсненої незабаром Ш. на історичному матеріалі. У 1783—87 Ш. працював над драмою «Дон Карлос» (з іспанської історії 16 ст). Задумана як родинна драма іспанського інфанта, вона перетворилася на трагедію суспільного перетворювача — «громадянина всесвіту» — маркіза Пози. У остаточному варіанті Ш. замінив прозу п'ятистопним ямбічним віршем, а жанр визначив як драматичну поему. У трагедії показаний непримиренний конфлікт між володарюючим абсолютизмом і ідеалом розуму і свободи. У долі Пози намічена та трагедія благородного ідеаліста, ентузіаста, якою предстоїт пізніше отримати в Ш. теоретичне обгрунтування і поетичне втілення.
З від'їздом до Веймар (1787) відкривається нова фаза в творчості Ш., обіцяна вже «Доном Карлосом». Передивлявшись колишній досвід і художні принципи «Бурі і натиску», Ш. став вивчати історію, філософію, естетику. У 1788 він почав редагувати серію книг під назвою «Історія чудових повстань і змов», написав «Історію відпадання Нідерландів від іспанського правління» (вийшов лише 1-й т.), у якій визвольний рух маленького нідерландського народу тлумачився як передвістя сутички старого світу з просвітницькими ідеалами. У 1789 за сприяння І. В. Гете з яким Ш. познайомився в 1788, обійняв посаду екстраординарного професора історії Ієнського університету, де прочитав вступну лекцію на тему «Що таке усесвітня історія і для якої мети її вивчають». У 1793 опублікував «Історію Тридцятирічної війни» і ряд статей по загальній історії. До цього часу Ш. став прибічником філософії І. Канта, вплив якої відчувається в його естетичних працях «Про трагічне мистецтво» (1792), «Про грацію і гідність» (1793), «Листи про естетичне виховання людини» (1795), «Про наївну і сентиментальну поезію» (1795—96) і ін.
Досліджуючи загальну історію від початкових її етапів до свого часу, Ш. відзначав прогрес в розвитку суспільства, яке, проте, не позбавилося від варвара і рабського пригноблення. Роздуму над історичними долями людства лише підсилили трагічне світовідчування письменника. Ш. співчутливо зустрів звістку про Велику французьку революцію (у 1792 Конвент привласнив йому звання «почесного громадянина Французької республіки»), але якобінська диктатура стривожила його. Схвалюючи повалення феодальних порядків, він засуджував страту Людовика XVI, в якій побачив насильство, неприйнятне для нього тепер в будь-яких формах. Відкинувши революційні засоби суспільного перевлаштування, Ш. висунув обширну програму естетичного виховання, вважаючи, що «дорога до свободи веде лише через красу» і що місія мистецтва в тому, щоб поволі і поступово готувати сучасну зіпсовану людину, що поневолила, до грядущих розумних суспільних стосунків. Відповідно до такої естетіко-політічної програми Ш. відстоював принципи ідеалізації, що колись дозволили античним художникам досягти неперевершених зразків (т.з. «веймарський класицизм»). Це відбилося і в ліриці кінця 80—90-х рр. («До радості», «Боги Греції», «Художники» і ін.).
Зближення з Гете склало, по визнанню Ш., «цілу епоху в його розвитку». У їх листуванні ставилися найважливіші естетичні питання часу, детально обговорювалися твори, над якими вони тоді працювали. Вони спільно створили цикл епіграм «Ксенії» («дарунки гостям» — греч.(грецький)), направлених проти плоского раціоналізму, філістерства в літературі і театрі, проти ранніх німецьких романтиків. Дружба з Гете сприяла новому підйому творчості Ш. У 1795—98 він редагує журнал «Ді Орен» («Die Horen»), в змаганні з Гете пише балади «Водолаз» (у пер.(переведення) В. А. Жуковського «Кубок»), «Рукавичка», «Полікратов перстень», «Івікови журавлі» і ін. У «Пісні про дзвін» (1799) Ш. знов засуджує насильство, що приводить до анархії, і в той же час прославляє радість творчого праці і мирна згода людства. Зазнали зміну і естетичні погляди Ш., що прийшов до висновку про корінні відмінності древньої, «наївної», об'єктивної поезії, і сучасною — «сентиментальною», суб'єктивною, про необхідність поєднання в сучасній літературі ідеального з реальним.
Гл. колізією зрілої творчості Ш. стає зіткнення просвітницького ідеалу вільного міроустройства з жорстокою дійсністю (стих. «Ідеал і життя», 1795). Пізні трагедії Ш. засновані на матеріалі переломних епох історії, переданих стилізовано і деколи умовно. Вони розкривають трагізм людини в його конфлікті з об'єктивною історичною необхідністю. Ета основна трагічна колізія ускладнена в них іншими соціально-політичними і етіко-психологічнімі конфліктами і проблемами, але, як колізія філософська, вона визначає всю структуру трагедій. З 1791 Ш. виношував задум трагедії «Валленштейн» (опубл. у 1800), в процесі створення що виросла в трилогію: «Табір Валленштейна» (пост. 1798), «Пікколоміні» (пост. 1799), «Смерть Валленштейна» (пост. 1799) — з епохи Тридцятирічної війни 1618—48. Суперечливий характер Валленштейна розкритий в складному зчепленні політичних і психологічних конфліктів. У «Марії Стюарт» (1801) на сюжет з історії Англії 16 ст найважливіша політична проблема сучасною Ш. Европи — взаємини особи і нової, буржуазної держави — придбала величезне трагічне звучання завдяки майстровому зображенню психології гл.(глав) героїнь. У «романтичній трагедії» «Орлеанська діва» (1801) Ш. прославив французьку народну героїню Жанну д’Арк, з'єднавши патріотичну тему з етичним конфліктом в душі героїні. Драма «Мессинськая наречена» (1803) — оригінальна художня спроба відродження класичної форми і проблематики долі античної трагедії. «Вільгельм Телль» (1804) — драма про легендарного швейцарського народного героя, в ній Ш. прийшов до виправдання, хоча і не у всьому послідовному, революційної дії. Через всю драму проходить думка про дію народу на хід історії, про необхідність зв'язку героя з народом. У останні місяці життя Ш. працював над трагедією «Димитрій» з російської історії, але раптова смерть обірвала його роботу.
Одін з найбільших трагіків світової літератури, Ш. створив особливого типа драми — драми відкрито декламованої ідейності, втіленої в поетичних формах, і традиції її в тій або іншій мірі позначилися в драматургії «Молодій Німеччині» (До. Гуцков), Ф. Хеббеля, Р. Гауптмана, Р. Ібсена, в 20 ст — в творчості Б. Шоу, Б. Брехта і ін. У Росії Ш. став відомий ще в 90-і рр. 18 ст, в переведеннях Н. І. Гнедіча, Р. Р. Державіна, В. А. Жуковського (його переведення стали класичними), А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Ф. І. Тютчева, А. А. Фета і ін. Він один з найпопулярніших іноземних письменників. Творчість Ш. високо цінували Ст Р. Белінський, А. І. Герцен, І. С. Тургенев, Л. Н. Толстой; романи Ф. М. Достоєвського містять прямі відгуки на твори Ш. Популярность Ш. у Росії особливо зросла в період Революції 1905—07 і після Великої Жовтневої революції 1917, його п'єси міцно тримаються в репертуарі радянських театрів. Творчість великого гуманіста, глашатая ідеалів свободи і усесвітнього братерства глибоко вивчається і пропагується в ГДР(Німецька Демократична Республіка) (Національний музей німецької класичної літератури у Веймаре); значителен вклад радянських дослідників в освоєння шиллеровського спадщини.
Соч.: Briefe, hrsg. von F. Jonas, Bd 1—7, Stuttg., 1892—96; Sämtliche Werke. Säkularausgabe, hrsg. von E. Hellen, Bd 1—16, Stuttg., 1904—05; Werke. Nationalausgabe, begr. von J. Petersen, Bd 1—42—, Weimar, 1943 (видавництво продовжується); у русявий.(російський) пер.(переведення)— Собр. соч.(вигадування), т. 1—7, М., 1955—57.
Літ.: Маркс До. і Енгельс Ф., Про мистецтво, т. 1—2, М., 1967 (див. Покажчик імен); Шиллер Ф. П., Ф. Шиллер. Життя і творчість, М., 1955; Лозінськая Л., Ф. Шиллер, М., 1960; Берковський Н. Я., Театр Шиллера у його кн.: Статті про літературу, М.— Л., 1962; Асмус Ст Ф., Шиллер як філософ і естет, в його кн.: Німецька естетика XVIII ст, М., 1962; Данільовський Р. Ю., Шиллер в російській ліриці 1820— 1830-х років, «Російська література», 1976 №4; Вільмонт Н., Достоєвський і Шиллер, в його кн.: Великі супутники, М., 1966; Фр. Шиллер. Статті і матеріали, М., 1966; Schiller. Reden, im Gedenkjahr. 1955, Stuttg., 1955—61; Schiller in unserer Zeit, Weimar, 1955; Buchwald R., Schiller. Leben undwerk, 4 Aufl., Wiesbaden, 1959; Piana Th., F. Schiller. Bild-urkunden zu seinem Leben und Schaffen, Weimar, 1957; Fambach O., Schiller und sein Kreis in der Kritik ihrer Zeit, B., 1957; Wiese B., Fr. Schiller, Stuttg., 1959; Abusch A., Schiller. Große und Tragik eines deutschen Genius, 3 Aufl., B., 1962; Storz G., Der Dichter Fr. Schiller, 3 Aufl., Stuttg., 1963; Kostka E. K., Schiller in Russian Literature, Phil., 1965; Staiger E., Fr. Schiller, Z., 1967; Harder Н. B., Schiller in Rußland, Materialien zu einer Wirkungsgeschichte. 1789—1814, Bad Homburg, 1969; Borchmeyer D., Tragödie und Öffentlichkeit. Schillers Dramaturgie im Zusammenhang seiner Östhetischpolitischen Theorie und die rhetorische Tradition, Münch., 1973; Vulpius W., Schiller-bibliographie, 1893—1963, Bd 1—2, Weimar, 1959.
