Шевченко Тарас Григорович
 
а б в г д е ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ъ ы ь э ю я
 

Шевченко Тарас Григорович

Шевченко Тарас Григорович [25.2(9.3) .1814, с. Морінци, нині Звенігородського району Черкаської області, — 26.2(10.3) .1861, Петербург], український поет, художник, мислитель, революційний демократ. Народився в сім'ї кріпосного селянина. Рано усиротів; був пастухом, батраком у попа, з 14 років «козачком» у свого поміщика П. Ст Енгельгардта. Грамоті вчився у сільського дячка. З 1829 жив з поміщиком в м. Вільнюсі, а з його переїздом до Петербургу (почало 1831) був відданий (у 1833) у вчення до «різних живописних справ цеховому майстрові» Ширяєву. Весной 1838 Ш. був викуплений з кріпосної неволі. Перші з творів, що дійшли до нас, Ш. — балада «Зіпсована», вірші «Думання» («Тече вода в синьо море»), «Вічній пам'яті Котляревського» і поема «Катерина» — датуються 1837—38.

загрузка...

  В 1840 вийшла збірка поетичних творів Ш. «Кобзар», де були вперше опубліковані вірші «Думи мої» «Перебендя», «Думання» («Нащо менi чорнi брови...»), «До Основьяненко», «Іван Подкова», балада «Тополя», поеми «Катерина» і «Тарасова ніч». Рання творчість Ш., підсумки якого були підведені появою «Кобзаря», розвивалося в руслі романтизму. У баладах і поемах реальність тісно сплітається з фантастикою народних легенд і віддань; у основі сюжетів лежить нещасна, трагічно приречена любов. Проте вже в ранніх творах Ш. помітний потужний струмінь реалізму: його героїні повні непідроблено правдивого відчуття, за їх стражданнями бачаться конкретні життєві обставини. «Катерина», наприклад, — сповна реалістична поема про гірку долю, відчай і самогубство простої селянської дівчини, обдуреної офіцером і кинутою їм з дитям на руках. З часом тема любові і жіночої долі набуває в творчості Ш. все велику історичну визначеність. Виправдовується і освячується нещадна помста пригноблюють за зганьблене людська гідність (поеми «Сліпа», 1842, «Марина», 1848. «Княжна», 1847).

  Той же рух до реалізму і в історичній темі. Від ранніх творів «Тарасова ніч» (1838), «Іван Подкова» (1839), пройнятих романтикою старовинних віддань, поет все ближче личить до теми національно-визвольної боротьби. У найбільшій з його історичних поем «Гайдамаки» (1841) змальовані події великого народного повстання 1768, відомого під назвою «Коліївщина», проти шляхетського польського гніту. Ета поетична епопея історично правдива і при тому вся звернена до сучасності: спогадами про славу предків Ш. прагнув звернутися пригноблюваний український народ до революційної боротьби за своє звільнення.

  В травні 1843 Ш. поїхав на Україну; повернувся до Петербургу в лютому 1844; навесні 1845 знову відправився на Україну, маючи намір оселитися в Києві. Враження від поїздок по Київській, Полтавській, Чернігівській і Волинській губерніях (як художник Київської археографічної комісії), особливо від важкого положення селянства, що покріпачило, помітно підсилили революційні устремління Ш. Во час поїздок він писав антикріпосницькі вірші, заносячи їх в альбом («Три роки»), читав їх знайомим, давав переписувати. У 1846 Ш. вступив в таємне Кирілло-Мефодієвськоє суспільство, де займав найбільш ліві позиції; у квітні 1847 по доносу провокатора був арештований і потім відданий в солдати у фортецю (у Оренбурзьку губернії, а в 1850 — в Новопетровськоє зміцнення на півострові Мангишлак, нині р. Форт-Шевченко) Орськую за те, що, як сказано у вироку, «вигадував вірші на малоруській мові, найобурливішого вмісту». Затверджуючи вирок про заслання і «строге спостереження, щоб від його, ні під яким виглядом, не могло виходити обурливі вигадування», Микола I додав від себе: «під строгий нагляд із забороною писати і малювати» (цит. по кн.: Тарас Шевченко. Документі i матерiaлі, 1963, с. 50).

  Вірші і поеми «Сон» (1844), «Кавказ» (1845), за яких царизм переслідував поета, знаменували новий етап в розвитку української політичної лірики і сатири. У них Ш. піднявся на новий рівень історичного і політичного свідомості. Тут він гнівно затаврував самодержавство, закликав народи до загальнолюдського братерства, прославляв боротьбу народів Росії проти колон.(колоніальний) пригноблення. Обидва проїзв.(твір) знаменували новий крок в розвитку реалізму Ш., у розвитку його революційно-демократичних поглядів. З цими і подальшими його творами 40—50-х рр. українська поезія повноправно увійшла до круга розвинених європейських літератур і зробила в 19 ст великий вплив на поезію слов'янських народів. Видатну роль в цьому зіграли вірш «Заповіт» («Як помру, то поховайте...», 1845), що містив відкриті заклики до скидання царизму і кріпацтва і прекрасне майбутнє, що провіщало народам, і поема «Єретик» («Іван Гус») (1845), направлена проти церковного мракобісся і політичної реакції, пройнята ідеєю дружби народів.

  В засланні Ш. пробув з червня 1847 по серпень 1857 і був звільнений після смерті Миколи I. Заслання не убила талант Ш. і не зломила його волю і революційні переконання. Вірші і поеми «невільничої музи» (так називав поет свої твори, створені в засланні і ретельно приховувані при обшуках і арештах) відмічені зростанням революційних настроїв: у циклі віршів «Царі» (1848) з новою силою звучить звинувачувальний вирок коронованим тиранам і заклик до розправи з ними. У циклі «В казематі» (1847) поет вилив гарячу, загострену засланням любов до України і її народові, що покріпачив, а в інших віршах — відчуття братської любові до всіх пригноблюваних народів (наприклад, до казахів у вірші «Сокира була за дверима в господа бога...», 1848).

  В роки заслання були написані реалістичні повісті російською мовою: «Княгиня» (1853), «Музикант» (1854—55), «Нещасний», «Капітан», «близнюки» (все — 1855), «Художник» (1856); раніше були написані повести «Наймічка» (1844) і «Варнак» (1845); після заслання — «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (1856—58); всі вони пройняті антикріпосницькими настроями. В центрі повістей «Варнак», «Музикант», «Художник», «Прогулянка...» — особа кріпосного інтелігента, в долі якого багато автобіографічних меж. У поглядах героя на мистецтво звучить голос автора — переконаного прибічника реалізму, близького теорії і практиці «натуральної школи» в російській літературі.

  Повернення Ш. із заслання було довгим і важким. По дорозі, в Новгороді, він був затриманий, йому заборонили в'їзд до обох столиці. Проте друзі добилися для нього дозволу жити в Петербурзі, куди він прибув навесні 1858. Тут він зближувався з довкола авторів «Сучасника» і близько зійшовся з Н. Р. Чернишевським, Н. А. Добролюбовим, Н. А. Некрасовим, М. Л. Міхайловим, бр.(брати) Курочкинимі і ін. У його сатирі зазвучали ще різкіші і гнівні ноти. «Третє відділення» знову встановило за поетом строгий нагляд. Влітку 1859, коли Ш. поїхав на Україну, його заарештували поблизу с. Прохоровка, а після арешту зобов'язали покинути Україну і повернутися до Петербургу.

  В 1860 з'явилося нове (якнайповніше з трьох прижиттєвих) видання «Кобзаря» (проте поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», вірш «Заповіт» і подібні ним твори не могли увійти до нього). Добролюбов відгукнувся на «Кобзар» рецензією в «Сучаснику», назвавши Ш. «... поетом абсолютно народним...» (Собр. соч.(вигадування), т. 6, 1963, с. 142). Ряд віршів, що не увійшли за цензурними умовами в «Кобзар», друзі поета опублікували в 1859 в Лейпцігу (сб. «Нові вірші Пушкіна і Шевченки»).

  Твори 1857—61 — вершина поезії Ш., тепер ще багатшою і всілякішою по темах (суспільно-політичним, філософським), настроях, палітрі фарб у віршах про природу, глибоку мудрість роздумів про поезію (триптих «Доля», «Муза», «Слава» 1858, і ін.), по ритміці і високій культурі виразних засобів і майстерності художньої образності. До найбільших досягнень цього періоду відносяться поеми «Неофіти», «Юрод» (обидві — 1857), «Марія» (1859) і лірика 50-х — початки 60-х рр. У «Неофітах» Ш. прославляв революціонерів, декабристів (у алегоричних образах перших християн); в образі Нерона легко вгадується Микола I, в патриціях — поміщики і вельможі. Наслідування псалмам і біблейським мотивам («Наслідування 11 псалму», «Осії, глава XIV», поема «Марія») теж використані Ш. для вираження революційно-демократичних ідей. У шедеврах його лірики «Про, люди, бідні, сліпі...», «І Архімед і Галілей», «Ніде ні в чому відради немає», «Хоча лежачого не б'ють» (все — 1860) революційні заклики супроводяться упевненістю, що «буде кара! царям, царятам на землі». У цих і інших віршах (особливо «Свєті тихий! Свєті ясний!...») Ш. прозрівав майбутнє в світлі соціалістичних ідеалів.

  Поетика Ш., близька до народної традиції, еволюціонувала (не пориваючи з нею) до все більшій і неповторнішій оригінальності. Рітміко-інтонаційна структура поезії Ш. спирається на український народний вірш, але їй властива багатюща різноманітність форм і варіантів, ритміки і строфіки силлабічеського (12—11- і 14- складного) і силлаботонічеського віршувань (наприклад, 28 видів строфіки лише у віршах, написаних чотиристопним ямбом). Ш. вніс до української поезію небачене багатство тим, радикально розширив її культурні і інтелектуальні горизонти, включивши в неї історичні і сучасні мотиви з життя багатьох європейських народів, ідеї і образи європейських літератур.

  Багато творів Ш. покладені на музику Н. В. Лисенко (див. його сб.(збірка) «Музика до “Кобзаря” Шевченка») і іншими українськими (До. Р. Стеценко, Я. С. Степовий, С. Ф. Людкевіч і ін.) і російськими (М. П. Мусоргський, П. І. Чайковський, С. Ст Рахманінов) композиторами. Вірші «Думи мої, думи мої», «Заповіт», початок балади «Зіпсована» («Реві та стогне Днiпр широкий») стали народними піснями; «Заповіт» увійшов до круга революційних пісень.

  Смерть Ш. була сприйнята як велика втрата для літератури і визвольного руху. На його похоронах було присутньо багато літературних і суспільних діячів, серед них М. Е. Салтиков-щедрін, І. С. Тургенев, Ф. М. Достоєвський, Н. С. Леськов і ін. Н. А. Некрасов написав вірш «На смерть Шевченка». А. І. Герцен помістив в «Дзвоні» проникливий некролог.

  Ш. відомий також як художник. У 1838—45 він вчився в петербурзькій АХ(Академія витівок) в До. П. Брюллова. Реалістична спрямованість його творчості виявилася в ранніх роботах («Катерина», 1842, Київський музей Т. Р. Шевченка, серія офортів «Живописна Україна», видавництво 1844) і досягла гострої викривальної сили в серіях акварелей і малюнків, створених в засланні (серія «Притча про блудного сина», «Покарання шпіцрутенами» — туш, бістр, 1856—1857, і ін.). Після повернення із заслання Ш. багато працював як гравер, бачивши в гравюрі засіб поширення мистецтва в народі (у 1860 отримав звання академіка по гравіруванню на міді). Створив ряд глибоких, психологічних портретів («Автопортрет», 1840 — 1841, Київський музей Т. Р. Шевченка), емоційних пейзажів України і Казахстану.

  Ш.— основоположник нової української літератури, зачинає критичного реалізму і революційно-демократичного напряму в українській літературі і живописі. З його творчістю пов'язані кращі традиції української літератури. Твори Ш. переведені на багато мов світу. За радянських часів шевченковеденіє виділилося в спеціальну галузь літературної науки. Музеї Ш. існують в Києві, Каневі (де похований Ш.), с. Шевченко, с. Морінци, Ленінграді, Орське і інших містах і селах. Його ім'я носять Інститут літератури АН(Академія наук) УРСР і Київський університет; у республіці заснована премія ним. Ш. У травні 1861 труна з прахом Ш. був перевезений на Україну і, відповідно до заповіту поета, похований на Чернечьей горі над Дніпром, біля Канева.

  Соч.: Повне зiбрання творiв, т. 1—10, Київ, 1939—64; Повне зiбрання творiв, т. 1—6, Київ, 1963—64; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Собр. соч.(вигадування), т. 1¾5, М., 1964¾65.

  Літ.: Франко І., Статті про Шевченка, Соч., т. 9, М., 1959; Рильський М., Поезія Тараса Шевченка, До., 1961; Беличиков Н., Тарас Шевченко, М., 1961; Iвакiн Ю., Стиль полiтічної поєзiї Шевченка, Київ, 1961; Прійма Ф., Шевченко і російська література XIX ст, М., 1961; Kaciян B. I., Містецтво Тараса Шевченка, Київ, 1963; Белецкий А. І., Дейч А. І., Тарас Шевченко, 2 видавництва М., 1964; Пархоменко М., Т. Г. Шевченко — великий український поет, М., 1964; Шубравський Ст Є., Шевченко i лiтература народiв СРСР, Київ, 1964; Шагинян М., Тарас Шевченко, 4 видавництва, М., 1964; Кирілюк Є., Тарас Шевченко, 2 вигляд., Київ, 1964; Свiтова веліч Шевченка, т. 1—3, Київ, 1964; Хинкулов Л., Тарас Шевченко, 3 видавництва, М., 1966; Чамата Н., Рітмiкa Т. Р. Шевченка, Київ, 1974; Шабліовський Е., Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи, 2 видавництва, До., 1975; Шевченкознавство. Пiдсумки й проблемі, Київ, 1975; Бурачек М., Великий народний художник, Київ, 1939; Вандровськая Е. Б., Т. Р. Шевченко-художник, А.-А., 1963; Лiтопіс жіття i творчостi Шевченка, Київ, 1961; Т. Р. Шевченка. Бiблioграфiя лiтературі про жіття i творчicть (1839—1958), т. 1—2, Київ, 1963; Сарана Ф., Т. Р. Шевченка. Бiблioграфiя ювiлейної лiтературі (1960—1964), Київ, 1968; Шевченкiвський словник, т. 1—2, Київ, 1976—77.

  М. Н. Пархоменко.

Т. Р. Шевченка.

Літографія Н. Лопухової з серії «Доля жінок в творах Т. Р. Шевченка». 1964.