Хроніка (греч. chroniká — літопис, від chronikós — що відноситься до часу, до літочислення, chrónos — час), літературний жанр, що містить виклад історично достопам'ятних подій в їх тимчасовій послідовності. В центрі Х. — час як суб'єкт історичного процесу. Якщо в щоденнику на перший план виступає особа автора, а в історичному романі — особа героя, то в Х. організуючою силою сюжету з'являється сам необоротний і всеподчиняющий хід часу, якому підвладні дії і долі персонажів.
Художнє використання історичних хронік (наприклад, «Хронік...» Р. Холіншеда в драмах В. Шекспіра) починається в епоху Відродження у зв'язку з постановкою проблеми «людина перед лицем часу» (поняття «час» приходить на зміну античній долі і середньовічному Богові — таке ж надособисте і всемогутнє, але вже посюстороннєє, земне). На грунті романтичного уявлення про «дух часу», про індивідуальність кожної епохи виникають романтичні хроніки П. Меріме, А. де Віньі. Замкнутий час, що «зупинився», — предмет родинною і садибною реалістичною Х. (С. Т. Аксаков, Н. С. Лісків). Для романа на сучасні теми джерелом сюжетів і оповідної техніки виступає газетна Х. у її принциповій незавершеності (ср. образ хронікера в романах Ф. М. Достоєвського). Метод старою, «історичною» Х. тепер пародіюється для сатиричного развенчанія застійного побуту, механічного часу, відчуженого від життя і гнітючого її («Історія одного міста» М. Щедрина). У 20 ст посилення хронікального початку пов'язане з еволюцією епічної манери [«Життя Клима Самгина. (Сорок років)» М. Горького] і тяжінням літератури до документальності (романи Х. Дж. Дос Пассоса, Н. Мейлера). Якщо Х. порівняно рідка як самостійний жанр, то усередині багатьох творів вона утворює систему включення історичного часу в художній сюжет.
Літ.: Гроссман Л. П., Н. С. Лісків, М., 1945; Ліхачев Д. С., Поетика староруської літератури, 2 видавництва, Л., 1971; Пінський Л. Е., Шекспір, М., 1971.
