Хетто-лувійськие мови, анатолійськие мови, вимерла група індоєвропейських мов, на яких говорили народи, що населяли Малу Азію і прилеглі райони в 2-м-коді і 1-м-коді тис. до н.е.(наша ера) Положення Х.-л. я. серед ін. індоєвропейських залишається не цілком ясним, але більшість даних вказують на їх близькість до західного ареалу. Х.-л. я. діляться на 2 підгрупи: лувійськую виявляючу особливо тісну близькість мов, і хеттськую, обкреслену менш чітко. До лувійськой підгрупи відносяться клинописні лувійський (14—12 вв.(століття) до н.е.(наша ера)), ієрогліфічний лувійський (інакше називається ієрогліфічним хеттським; 16—8 вв.(століття) до н.е.(наша ера)), лікийськие А і Б (7—4 вв.(століття) до н.е.(наша ера)), пісидійський (2 ст) і, мабуть, лікаонський, ісаврійський і килікийський мови, відомі лише по антропоніміке і топономастіке. Палайський мова (14—12 вв.(століття) до н.е.(наша ера); є тексти, висхідні до більш древньої епохи), мабуть, займав проміжне положення. Неясні також зв'язки сидетського мови (5—3 вв.(століття) до н.е.(наша ера)). Власне хеттський мова представлена великим числом текстів 18—12 вв.(століття) до н.е.(наша ера); з пізніх мов до нього близькі лідійський (7—4 вв.(століття) до н.е.(наша ера)) і карійський (8—4 вв.(століття) до н. е.(наша ера)). Дані Х.-л. я. зважаючи на їх архаїчну важливі для порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства.
Літ.: Дунаєвськая І. М., Мова хеттських ієрогліфів, М., 1969; Sommer F., Hethiter und Hethitisch, Stuttg., 1947; Handbuch der Orientalistik, Bd 2, Lfg. 2 — Altkleinasiatische Sprachen, Leiden — Köln, 1969.
