Фуга (італ. fuga, від латів.(латинський) fuga — біг, втеча) (музична), вища форма поліфонічної музики (див. Поліфонія ). Будується на багатократних імітаційних проведеннях основної музичної теми у всіх голосах (від 2 і більш). У 1-ій частині Ф. — експозиції — тема проходіт у всіх голосах по черзі в основній тональності (вождь) і в домінантовій, рідше субдомінантовою, в сучасною Ф. — в будь-якій іншій (супутник, відповідь). У ін. голосах з 2-го проведення звучать мелодії, створюючі контрапункт до відповіді або до теми, вони називаються протівосложеніямі. Проведення теми зазвичай перемежаються епізодами розвиваючого характеру, називаються інтермедіями. Інколи стислість експозиції компенсується додатковими проведеннями теми і відповіді; якщо вони дани у всіх голосах, то утворюється контрекспозиція. У подальших розділах зазвичай здійснюється тональний розвиток — тема проводиться в тональності, не представленій в експозиції; тут часто застосовуються і власне поліфонічні засоби: стрета (рід канонічного проведення теми), різні види складного контрапункту, перетворення теми (звернення, збільшення і ін.). Закінчення Ф. стійкого характеру, частенько типа репризи . У розвитку простій Ф., на відміну від сонатної форми, не виникає похідного контрасту — вона розвиває один музичний образ (характер). У складній Ф., тобто написаною на 2 або 3 теми (подвійна, потрійна Ф.), теми як би доповнюють один одного.
Зустрічаються Ф. як самостійні вигадування; часто Ф. передує прелюдією, токкатою, фантазією. Незрідка Ф. з п'єсами, що передують їм об'єднуються в цикли (І. С. Бах, «Добре темперований клавір»; П. Хиндеміт, «Ludus tonalis»; Д. Д. Шостакович, 24 прелюдії і фуга). Незрідка Ф. є одній з частин сонати, ораторії і ін. багатоприватних творів, а також розділом одинприватної п'єси.
Ф. розвинулася з канцони, ричеркара (Дж. Габрієлі, 16 ст) і ін. старовинних форм; вона сформувалася в інструментальній музиці 17 ст (Дж. Фреськобальді) в пору затвердження мажору і мінору при переході від поліфонії строгого стилю до поліфонії вільного стилю . Вищої досконалості Ф. досягає в творчості І. С. Баха і Г. Ф. Генделя. У 2-ій половині 18 — початку 20 вв.(століття) Ф. менш поширена, але Ст А. Моцартом, Л. Бетховеном, С. Франком, С. І. Танєєвим і ін. композиторами створені видатні зразки цієї форми. У 20 ст Ф. — область особливої уваги композиторів, які реалізують в ній новітні ідеї (І. Ф. Стравінський, Хиндеміт, Шостакович, Р. К. Щедрін і ін.).
Літ.: Протопопів Ст, Історія поліфонії в її найважливіших явищах. Російська класична і радянська музика, М., 1962; його ж, Історія поліфонії... Західноєвропейська класика XVIII—XIX вв.(століття), М., 1965; Поліфонія. Сб. теоретичних статей, М., 1975; Чугаєв А., Особливості будови фуг клавірів Баха, М., 1975; Ghislanzoni A., Storia dellafuga, Mil., [1952].
