Ферралітниє грунту (від латів.(латинський) Ferrum – залізо, Aluminium – алюміній і греч.(грецький) líthos – камінь), група типів грунтів, що формуються в результаті ферралітного вивітрювання (супроводиться розпадом більшої частини первинних мінералів, за винятком кварцу, і накопиченням вторинних – каолініту, гетиту, гиббсита і ін.) і гумусонакопленія під лісовою рослинністю вологих тропіків. Характеризуються низьким вмістом кремнезему високим – алюмінію і заліза, низькою катіонною обмінною і високою аніонною поглинювальною здатністю, переважно червоним і строкатим жовто-червоним забарвленням грунтового профілю, дуже кислою реакцією. У складі гумусу переважно фульвокислоти. У профілі Ф. п. виділяють верхній гумусовий горизонт (від 1–1,5 до 8–10% гумусу); для середньої частини профілю (будова його неоднаково в різних підтипів) характерний поступовий перехід від гумусового горизонту до материнської породі, наявність елювіального і іллювіального горизонтів, конкрецій марганцю і алюмінію, латеріта в різних формах, обглеювання. Типи Ф. п.: червоно-жовті, червоні, латеритні (мають горизонт латеріта ) , ферралітно-глєєвиє і ін. Поширені в Юж. і Центральній Америці, Центральній Африці, Юж. і Юго-Вост. Азії, Сівши. Австралії. Використовуються під посіви рису, плантації кавового дерева, гевеї, какао, цукрового очерету, олійної пальми і ін. Ф. п. інколи називають латеритними грунтами .
Літ.: Грунтознавство, під ред. І. С. Каурічева, 2 видавництва, М., 1975.
