Тональність (муз.), в російській термінології висотне положення ладу (власне Т.), а також система ладу на певній висоті, тобто ладотональность. Термін застосовується також для позначення функціональної мажорно-мінорної системи ладу (див. Лад ). Позначення Т. в мажорно-мінорній системі складається з висотного положення (по буквально системі — з, а, fis, h або до, ля, фа-дієз сі і ін.) і ладу (нахилу ладу — Dur, moll, відповідно мажор, мінор). У музиці 20 ст, де однозначне визначення нахилу (Dur, moll) ладу часто сумнівно або неістотно, застосовується і позначення Т. без вказівки ладу. Наприклад, Серенада in А (тобто з центром ля) Стравінського.
Суть Т. в класичній мажорно-мінорній системі — створення стійкої і логічно-диференційованої системи значень ладів звуків і співзвучь на тій або іншій висоті, підлеглих верховенству одного звуку або співзвуччя, по назві якого отримує свою назву і сама дана Т. Для Т. мажорно-мінорного типа характерне яскраво виражене тяжіння підлеглих звуків і співзвучь до головного (загальному або місцевому) тонального центру. У протяжній музичній п'єсі тяжіння відчувається і в тому, що послідувало тональності (наприклад, при тому, що послідувало сіль мажору і ре мінору виникає тяжіння до об'єднуючої їх Т. вищого порядку — до мажору). Зміна Т. називається модуляцією . Модуляційний рух створює той, що зв'язує всю п'єсу тональний план. При цьому зазвичай панує одна Т.: по ній незрідка позначається і весь музичний твір (наприклад, фантазія і фуга сіль мінор для органу І. С. Баха, симфонія до мажор Моцарта).
