Скрипка (від скрипіти; італ.(італійський) violino, зменшувальне від viola, франц.(французький) violon, англ.(англійський) violin, йому.(німецький) Geige), струнний смичковий музичний інструмент. Найвищий по регістру інструмент скрипкового сімейства (С., альт, віолончель, контрабас). 4 струни С. налагоджені по квінтах. При грі тримається на плечі (а браччо). Діапазон: від сіль малої октави до до 3 . Загальна довжина 600 мм (у педагогічній практиці застосовуються С. і меншого розміру). Основний прийом витягання звуку — ведення смичком по струнах, використовується спосіб гри флажолетами, інколи звук витягується щипком — піццикато . Поряд з фортепіано С. найбільш поширений сольний концертний інструмент. Існують різні теорії походження С.: від смичкових інструментів занесених арабами в 8 ст в західно-європейські країни, від середньовічних кроти, вієли (ці інструменти, на відміну від С., не трималися на плечі). Багаточисельні факти, проте, встановлюють зв'язок С. з народним музичним інструментом слов'ян. У польських землях ще в 15 ст (коли в країнах Західної Європи панували віоли з терцово-квартової налаштуванням) існував 3-струнний смичковий інструмент типа С., з налаштуванням струн по квінтах. Ета народна С. не мала ще строго встановлених пропорцій, не була покрита лаком, володіла гострим, різким звуком (звідси і назва С. — польське skzypce), високим регістром (про польську С. писав німецький музикознавець М. Агрікола в 1528). Класичний тип С. вироблявся впродовж 15—16 вв.(століття) одночасно в Польщі, Італії, Франції. На основі удосконалення народний С. і використання досвіду, накопиченого майстрами в побудові музичних смичкових інструментів, був створений класичний тип С. що поєднував високу теситуру із співучістю і технічною рухливістю. У 16—18 вв.(століття) у Північній Італії склалися найбільші школи скрипкових майстрів — в Бреше (Р. та Сало, Дж. Маджіні), Кремоне (А. і Н. Аматі, Дж. Гварнері, Л. Страдіварі) і ін. Майстрами кремонськой школи була остаточно встановлена конструкція С., вироблений специфічно скрипковий тембр. Італійська С. застосовуються в сучасній виконавській практиці, багато хто з них вважається неперевершеним. Твердження С. як провідного сольного концертного інструменту зіграло велику роль в історії музичного мистецтва. Нові жанри інструментальної музики 17—18 вв.(століття) — сольна соната і концерт — виникли спочатку як жанри скрипкової музики. Інструменти скрипкового сімейства на чолі з С. склали основу тих, що визначилися до середини 18 ст класичного складу симфонічного оркестру і струнного квартету.
В 17—18 вв.(століття) інтенсивно розвивається мистецтво сольної гри на З, створюється скрипкова музика (А. Вівальді, Дж. Тартіні — Італія; Ф. Бенда, Я. Стаміц —Чехия; Ж. М. Леклер, П. Гавінье — Франція, і ін.). У 19 ст велику роль в розвитку скрипкового мистецтва зіграв італійський скрипаль і композитор Н. Паганіні. Серед скрипалів — виконавців і композиторів 19—20 вв.(століття): Дж. Би. Віотті, П. Роде, Р. Крейцер (Франція), А. Вьетан, Е. Ізаї (Бельгія), До. Ліпіньський, Г. Венявський (Польща), Я. Кубелік (Чехія), І. Іоахим, Е. Хубаї (Угорщина), Ф. Крейслер (Австрія), Дж. Енеську (Румунія). Крупних скрипалів висунула російська скрипкова школа: І. Е. Хандошкин (2-я половина 18 ст), А. Ф. Львів, Н. Я. Афанасьев (19 ст) і ін. На початку 20 ст скрипковий клас Петербурзької консерваторії, що очолювався Л.С. Ауером, придбав значення світового центру скрипкового мистецтва (учні Луера: Я. Хейфец, Е. Цимбаліст, М. Ельман, М. Полякин). Видатні скрипалі сучасності — Д. Ф. Ойстрах і Л. Б. Коган (СРСР), І. Менухин і І. Стерн (США), Г. Шерінг (Мексика) і ін. Див. ілл.
Літ.: Вітачек Е., Нариси по історії виготовлення смичкових інструментів, під ред. Би. Ст Доброхотова, 2 видавництва, М., 1964; Ямпольський І., Російське скрипкове мистецтво, т. 1, М. — Л., 1951, гл.(глав) 1—2.
