Римські провінції (лат. provinciae), підвладні Риму території (поза Італією), що управлялися римськими намісниками (проконсулами або пропреторамі), що втілювали вищу військову, адміністративну і судову владу Риму. Перші Р. п. — острови Сіцілія (з 241 до н.е.(наша ера)), Сардінія і корсіка (з 227 до н.е.(наша ера)); до кінця періоду республіки налічувалося близько 20 Р. п., в період імперії — близько 50. У епоху республіки Р. п. розглядалися як «маєтки римського народу», значна частина землі відторгалася в місцевого населення і передавалася римським колоністам, жителі Р. п. були зобов'язані містити римських намісників і військо; публікани, що отримували з торгів на відкуп збір податків в провінціях, безконтрольно розоряли місцеве населення; проводилася насильницька романізація. Римське панування викликало протести в провінціях, що виливалися в повстання (лузітан, кельтіберов і інших іспанських племен в 2—1вв. до н.е.(наша ера), Бар-Кохби в Іудеєві і ін.). Основи провінційної політики імперії були закладені Ю. Цезарем, що залучав провінційну верхівку роздачею цілим общинам і окремим особам прав римського або латинського громадянства введенням їх в сенат, проведенням закону (59 до н.е.(наша ера)) проти вимогательств в Р. п. і ін. Фактично з часу Августа (з кінця 1 ст до н.е.(наша ера)) всі провінції ставали усе більш підконтрольними імператорові, не дивлячись на їх формальне розділення (27 до н.е.(наша ера)) на сенатських і імператорських. Поступовий процес нівеляції власне Італії і Р. п., що виражав інтереси рабовласницької знаті всієї імперії, знайшов віддзеркалення в едикті імператора Каракалли (212 н.е.(наша ера)), по якому всі вільні жителі імперії отримали права римського громадянства, і завершився адміністративною реформою імператора Діоклетіана (3 ст), по якій вся Римська імперія, включаючи Італію, була поділена на адміністративно-територіальні одиниці — провінції (кордони яких не збігалися з кордонами Р. п.).
