Прокоповіч Феофан (Елеазар) [8(18) .6.1681, Київ, — 8(19) .9.1736, Петербург], церковний і суспільний діяч, український і російський письменник, єпископ (1718), архієпископ (1724). Сподвижник Петра I. Син купця. Закінчив Києво-могилянський колегіум (1698). Переїхавши до Польщі, прийняв уніат і відправився для продовження освіти до Риму, де вивчав рім.(римський) і греч.(грецький) класиків, філософську і богословську літературу. У Києві в 1704 повернувся в православ'я. Будучи однією з образованнейших людей свого часу, П. відразу ж рішуче підтримав преобразовательную діяльність Петра I. Супроводжував Петра в Прутськом поході (1711); після повернення до Києва — ректор академії; викладав піїтіку і риторику. У 1715 був викликаний до Петербургу, де став помічником Петра по управлінню церквою (знищення патріаршества і установа Синоду, віце-президентом якого П. був призначений в 1721). Літературно-публіцистична діяльність П. була підпорядкована обгрунтуванню і захисту політичних і культурних заходів Петра. У «Слові про владу і честь царською» (1718) захищав необмежену самодержавну владу і правомірність суду над царевичем Олексієм; у передмові до «Морського статуту» (1719) і в «Слові похвальному про флот російському» (1720) прославляв створення сильного військово-морського флоту. У «Духовному регламенті» (1721) обгрунтував нову систему управління церквою на чолі з Синодом замість патріарха. П. писав російські і латинські вірші, але найбільший вплив на літературу свого часу мав як проповідник. Його проповіді — яскравий зразок публіцистичного жанру. Раніше церковного боргу він закликав виконувати борг цивільний, служити державі, а не церкві. У своїх проповідях він відмовлявся від нагромадження словесних прикрас і риторичних фігур, але остаточно з цією традицією не порвав. М. В. Ломоносов і А. П. Сумароков створювали свої оди під сильним ідейно-тематичним впливом ораторської прози П.
П. брав участь в створенні Академії наук. Очолював т.з. вчену дружину, в яку входили А. Д. Кантемір, В. Н. Татіщев і ін. Залишив ряд історичних вигадувань: «Історію імператора Петра Великого від народження його до Полтавської баталії» (близько 1713), «Коротку повість про смерть Петра Великого, імператора Російського» (1726), «Історію про обрання і сходження на престол... государині Ганни Іоанновни» (1730) і ін. У цих вигадуваннях ідеалізував Петра I і його діяльність.
Соч.: Слова і мови повчальні, похвальні і вітальні, ч. 1—4, СП(Збори постанов) Би, 1760—1774; Соч. [Під ред. І. П. Ереміна], М. — Л., 1961.
Літ.: Чистовіч І. А., Феофан Прокоповіч і його час, СП(Збори постанов) Би, 1868; Морозів П. О., Феофан Прокоповіч як письменник, СП(Збори постанов) Би, 1880; Гудзій Н. До., Феофан Прокоповіч, в кн.: Історія російської літератури, т. 3, ч. 1, М. — Л., 1.941; Петтіч С. Л., Російська історіографія XVIII ст, ч. 1, Л., 1961; Лужний Р., «Поетика» Ф. Прокоповіча і теорія поезії в Києво-могилянській академії, в кн.: Роль і значення літератури XVIII ст, М. — Л., 1966; Вінтер Е., Ф. Прокоповіч і початок російської Освіти, там же; Просина А. Б., Теоретичне обгрунтування Ф. Прокоповічем реформ Петра I, «Вісник МГУ(Московський державний університет імені М. Ст Ломоносова). Сірок. право», 1969 № 6; Кочеткова Н. Д., Ораторська проза Феофана Прокоповіча і дороги формування літератури класицизму, в кн.: XVIII століття. Сб. 9, Л., 1974.
