Політехнічні інститути , багатопрофільні втузи, що здійснюють підготовку інженерів для різних галузей народного господарства — машинобудування, приладобудування, енергетичної, металургійної, хімічної, гірської, нафтової промисловості, транспорту, зв'язку, будівництва і ін. Створюються в крупних промислових районах для забезпечення їх висококваліфікованими інженерними кадрами відповідних спеціальностей. У 1975 в СРСР були 62 П. і., у тому числі 26 інститутів, що мають право приймати до захисту докторські і кандидатські дисертації: Білоруський [заснований (веде свою історію) в 1933], Воронежський (1956), Горький їм. А. А. Жданова (1930), Грузинський їм. В. І. Леніна (Тбілісі, 1922), Донецький (1921), Єреванський їм. К. Маркса (1930), Казахського їм. В. І. Леніна (1934), Калінінський (1930), Каунаський (1950), Київський їм. 50-летия Великій Жовтневій соціалістичній революції (1898) Краснодарський (1943), Кузбасівський (Кемерово, 1965), Куйбишевський їм. В. В. Куйбишева (1930), Ленінградський їм. М. І. Калініна (1902), Львівський (старий П. і. країни, заснований в 1844), Новочеркасський їм. Серго Орджонікідзе (1907), Одеський (1918), Ризький (1958), Саратовський (1960), Таллінський (1918), Ташкентський їм. А. Біруні (1933), Томськ їм. С. М. Кирова (1896), Тульський (1963), Уральський їм. С. М. Кирова (Свердловськ, 1920), Харківський ним. В. І. Леніна (1885), Челябінський їм. Ленинского комсомолу (1943); 11 інститутів, що приймають до захисту кандидатські дисертації: Азербайджанський їм. Ч. Ільдрима (Баку, 1950), Володимирський (1964), Волгоградський (1930), Всесоюзний заочний (Москва, 1932), Далекосхідний їм. В. В. Куйбишева (Владивосток, 1918), Іркутський (1930), Кишинівський їм. С. Лазо (1964), Марійський їм. А. М. Горького (Йошкар-ола, 1930), Пермський (1960), Північно-західний заочний (Ленінград, 1930); а також Алтайський їм. И. І. Ползунова (Барнаул, 1959), Дагестанський (Махачкала, 1970), Кировський (1962), Комсомольський-на-Амурі вечірній (1955), Красноярський (1956), Курський (1964), Липецький (1973), Новгородський (1973), Омський (1942), Оренбурзький (1971), Пензенський (1944), Ставропольський (1971), Таджицький (Душанбе, 1956), Тольяттінський (1967), Туркменський (Ашхабад, 1963), Український заочний (Харків, 1958), Ульяновський (1957), Ферганський (1967), Фрунзе (1954), Хабаровський (1958). Багато П. і. мають філії, факультети, відділення, учбово-консультаційні пункти на крупних промислових підприємствах, будівництвах, промислах, у тому числі в ін. містах. Наприклад, Челябінський П. і. має вечірні факультети на челябінських тракторному і металургійних заводах, в рр. Міассе, Златоустові, вечірні відділення в рр. Копейське, Киштиме, Новому Златоустові. У більшості П. і. підготовка інженерів здійснюється по денній вечірній і заочній формам вчення. Термін — 5—6 років. Випускники захищають дипломний проект і отримують відповідно до вибраної спеціальності кваліфікацію інженера -механика, -енергетіка, -технолога, -гидротехника, -економіста і ін.). За успіхи в підготовці кадрів 14 П. і. нагороджені орденами: Грузинський — орденом Леніна і Трудового Червоного Прапора; Київський, Ленінградський, Львівський, Харківський — орденом Леніна; Білоруський, Далекосхідний, Донецький, Калінінський Новочеркасський, Одеський, Ризький, Уральський — орденом Трудового Червоного Прапора; Томськ — орденами Жовтневої Революції і Трудового Червоного Прапора. Див. також статті про окремі галузі технічної освіти, наприклад Гірське утворення, Будівельне утворення .
