Пластифікатори полімерів (від греч.(грецький) plaslós — ліпний, пластичний і лат.(латинський) facio — роблю), речовини, пластичність, що підвищують, і (або) еластичність полімерів при їх переробці і (або) експлуатації. Завдяки вживанню П. (інколи їх називають також пом'якшувальними засобами) полегшується диспергування в полімерах наповнювачів і ін. сипких інгредієнтів, знижуються температури переробки композицій на технологічному устаткуванні. Деякі П. додають полімерним матеріалам негорючесть, свето-, термо-, морозо-, вологостійкість і ін. коштовні спеціальні властивості. Як П. використовують нелеткі, хімічно інертні продукти, здатні поєднуватися з полімером, тобто утворювати з ним стійкі композиції при введенні досить великих кількостей П. (інколи до 100% з розрахунку на масу полімеру). До поширеним П. відносяться ефіри органічних і неорганічних кислот, наприклад дібутілфталат, ді-(2-етілгексил) фталат, дібутілсебацинат, трікрезіл- і трібутілфосфат; продукти нафтопереробки, наприклад масла нафтові ; продукти переробки кам'яного вугілля і деревних матеріалів, наприклад кумароно-інденовиє смоли, каніфоль ; епоксидірованниє масла рослинні і ін.
Для поєднання полімерів с П. (т.з. пластифікації) використовують різні способи: диспергування полімеру в розчині або емульсії П., додавання П. до мономерів перед їх полімеризацією або поліконденсацією, введення П. в багатокомпонентну полімерну композицію і ін. Найбільше значення П. мають при переробці пластмас (близько 70% від загального обсягу виробництва П. використовують при переробці полівінілхлориду). Важливу роль вони грають також у виробництві гуми і лакофарбних матеріалів.
