Персидський похід 1722—23, похід російської армії і флоту під командуванням Петра I в прикаспійські володіння Ірану з метою надати допомогу народам Закавказзі в звільненні від Іранського панування, забезпечити торгівельні зв'язки Росії з східними країнами і перешкодити турецькій агресії в Закавказзі. Російський уряд діяв за угодою з царем Картлі Вахтангом VI і вірменським католікосом Есаї, що прагнули звільнитися від Іранського панування і відобразити турецьку агресію. У липні 1722 російські війська (22 тис. чіл. піхоти) вийшли на судах Каспійської флотилії з Астрахані, висадилися в Аграханськом затоці і, діждавшись приєднання кінноти (близько 22 тис. чіл.), що йшла по суші з Царіцина, рушили на Ю. Дагестану, де розбили утемішського султана Махмуда і 23 серпня зайняли Дербент. Осенью сильні шторми порушили постачання російських військ, і Петро I був вимушений відмовитися від походу на Баку і повернутися в Астрахань, залишивши гарнізони в Дербенте, укріпленому таборі на р. Аграхань і фортеці Св. Хрест. Діями військ і флотилії залишився керувати генерал-майор М. А. Матюшкин, який провів ряд морських експедицій. У грудні 1722 російські війська зайняли Решт, а в липні 1723 — Баку. Успіхи російських військ і що почалося навесні 1723 вторгнення турок в Закавказзі змусили Іранський уряд 12 вересня укласти Петербурзький договір 1723, по якому до Росії відійшли Дербент, Баку провінції Ширван, Гилян, Мазендеран і Астрабад. У зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин російський уряд, зацікавлений в союзі з Іраном, по Рештському договору 1732 і Гянджінському трактату 1735 повернуло прикаспійські області Ірану.
