Переведення художнє, вигляд літературної творчості, в процесі якої твір, що існує на одній мові, відтворюється на іншому. Література через свою словесну природу — єдине з мистецтв, замкнуте мовними кордонами: на відміну від музики, живопису, скульптури, танцю і т. д., літературний твір доступний лише тим, хто знає мову, на якій воно написане. Специфіка П. х. визначається, з одного боку, його местомом серед інших видів переведення, а з іншої — його співвідношенням з оригінальною літературною творчістю. П. х. має справу з мовою не просто в його комунікативній (суспільно-єднальною) функції: слово виступає тут як «первоелемент» літератури, тобто у функції естетичної. Між вихідною точкою і результатом перекладацької творчості лежить складний процес «перевираженія» (слово, спожите А. С. Пушкіним) того життя, яке закріплене в образній тканині твору, що переводиться. Тому проблематика П. х. лежить у сфері мистецтва і підкоряється його специфічним законам. Від оригінальної творчості П. х. відрізняється залежністю від об'єкту переведення. У живому літературному процесі не завжди можна виразно провести кордон між переведенням і всією художньою літературою: є немало випадків, коли твір, не будучи переведенням у прямому розумінні слова, не може бути без обмовок зараховане до оригінальної творчості («вольне переведення», «наслідування», «по мотивах», «з» і т. д.; конкретний сенс цих визначень в різних мовах не збігається і міняється з часом). Переведення — поняття історичне, різні епохи вкладають в нього різний вміст і по-різному розуміють його взаємини з національною літературою. Історія П. х. у кожній країні складає органічну частину історії літератури. Як правило, вже прадавні письмові свідоцтва кожного народу вказують на наявність перекладацькій діяльності. Епохи становлення національних літератур супроводяться швидким кількісним зростанням переведень, які сприймаються в одному ряду з творами оригінальної творчості. У міру того як національна література досягає зрілості, перевідна книга починає більшою мірою сприйматися як творіння письменника ін. народу. У поглядах на П. х. від старовини до наших днів просліджується протиборство двох вимог: наближення до тексту оригіналу або до сприйняття свого читача. У різні історичні епохи то одне, то інша вимога може в своєму крайньому вираженні ставати переважаючою. Так, в середньовічному Європі, коли на нові мови переводили переважно Біблію і ін. релігійні книги, панувала система буквального переведення; у 16—18 вв.(століття) переважала властива французькій літературі того часу тенденція до пристосування переведень згідно классицистічеським нормам. Пізніше разом з інтересом до національної своєрідності мистецтва, як реакція на нівелювання і переробки виникає прагнення до максимальної близькості до оригінала. Широке поширення різносторонньої перекладацької практики, розвиток мовознавства поступово приводять до теоретичного усвідомлення того, що зіставлення двох тенденцій не абсолютне і що вірне розуміння П. х. лежить на схрещенні їх: «... Переведення повинне не просто служити замість оригінала, а повністю замінювати його» (Goethe I. W., Sämtliche Werke, Bd 5, Lpz., S. 214). Для сучасних поглядів на П. х. визначає є вимога максимально дбайливого відношення до об'єкту переведення і відтворення його як витвори мистецтва в єдності вмісту і форми, в національній і індивідуальній своєрідності.
В Росії існувала розвинена перекладацька діяльність вже в епоху Київської Русі (переведення робилися головним чином з грецького, латинського, а також із слов'янського, німецького і ін. мов). Переломним в історії П. х., як і всієї російської літератури, з'явився 18 ст Оновлення всіх сфер суспільного життя після реформ Петра I, розширення зв'язків із зарубіжним світом викликали посилену потребу в переведеннях; ними займалися всі найбільші письменники того часу — Ст До. Тредіаковський, А. Д. Кантемір, М. Ст Ломиносів, А. П. Сумароков і ін. Велике значення в історії П. х. у Росії мала діяльність Ст А. Жуковського. Епоха Пушкіна і декабристів відкрила блискучий період перекладацької діяльності в Росії. До середини 19 ст все частіше зустрічаються переклади європейських письменників з оригіналів (а не через французьку мову), з'являються переведення з східної поезії (зазвичай через європейські мови), робляться перші переведення творів ін. народів, що населяли Росію. У 2-ій половині 19 ст переведеннями в тій чи іншій мірі займалися всі крупні російські письменники; велику роль в розвитку поглядів на П. х. зіграли роботи Ст Р. Белінського, Н. Р. Чернишевського, Н. А. Добролюбова. Кількість перекладів російською мовою продовжувала зростати, проте загальний рівень перекладацького мистецтва помітно знижувався; відому роль в цьому грало комерційне відношення до видання перевідної літератури. На початку 20 ст настало значне пожвавлення в області поетичного переведення, відмічене окремими великими досягненнями (переведення І. Ф. Анненського, А. А. Блока і ін.), хоча на перекладацькій діяльності негативно позначилася ідея «неперекладної», властива ідеалістичній естетиці. У передреволюційні роки зростає інтерес до творчості народів, що населяють Росію (вірменською, латиською, фінською і ін. літератури).
Історія радянського П. х. починається з організації М. Горьким видавництва «Усесвітня література» (1918). При видавництві існувала студія П. х.; високі вимоги до якості переведення і наукові принципи редактури були невід'ємною частиною нового підходу до видання перевідної літератури. На рубежі 20—30-х рр. різко зросла кількість перекладів російською мовою творів братських літератур СРСР. Підйому культури П. х. сприяв перший перекладацький колектив, створений в 30-і рр. І. А. Кашкиним . В багатонаціональну радянську літературу увійшли як розвинені літератури з давніми перекладацькими традиціями (вірменська, грузинська, таджицька, українська і ін. літератури), так і літератури народів, що отримали писемність лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Для молодих літератур переведення з'явилися потужною стимул-реакцією національного культурного розвитку; створення переведень з младопісьменних мов і навпаки було незвичайно важкою справою: були відсутні традиції, бракувало кваліфіковані кадри і т. д. У Радянському Союзі переведення здійснюються між більш ніж ста мовами; переведення складає понад половина всіх видань художньої літератури. Особливо велике значення в умовах активної взаємодії братських літератур, процесу їх взаємозбагачення має переклад російською мовою. Із зростанням творчої інтелігенції у всіх республіках йде «витіснення» переведень по підрядковому перекладу, стають звичайними автопереведення.
У всіх республіках переведеннями професійно займається багато хто, у тому числі ведучі, письменники, що обумовлює тісний зв'язок радянської школи П. х. з розвитком всього літературного процесу і висоту її естетичних вимог.
Молода, швидко зростаюча галузь філологічної науки в СРСР — теорія П. х. У ряді республіканських АН(Академія наук) створені сектори теорії і історії переведення. Радим з художнього переведення при СП(Збори постанов) СРСР(Союз письменників СРСР) проведений ряд конференцій і міжнародних зустрічей, у тому числі симпозіум «Актуальні проблеми теорії художнього переведення» (Москва, 1966). Теоретичні установки радянської перекладацької школи, що керується ідеями рівноправ'я народів, пошани до національних традицій, мають авторитет за кордоном, де незмінно підкреслюється її творчий характер.
Літ.: Російські письменники про переведення XVIII — XX вв.(століття), Л., 1960; Алексєєв М. П., Проблема художнього переведення, Іркутськ, 1931; Чуковський До. І., Високе мистецтво, М., 1964; Кашкин І. А., Для читача-сучасника, М., 1968; Гачечиладзе Р. Р., Художнє переведення і літературні взаємозв'язки, М., 1972; Федоров А. Ст, Основи загальної теорії переведення, М., 1968; Питання художнього переведення. Сб. ст., М., 1955; Майстерність переведення. збірки ст., [ст 1— 9], М., 1959—73; Актуальні проблеми теорії художнього переведення, т. 1—2, М., 1967; Художнє переведення. Взаємодія і взаємозбагачення літератур, Ер., 1973; Лівий І., Мистецтво переведення, М., 1974; Сагу Е., La traduction dans le monde moderne. Gen., 1956; Savory Т., The art of translation, L., 1957; Wirl J., Grundsätzliches zur Problematik des Dolmetschens und des Űbersetzens, W.— Stuttg.,[1958]; On translation, Camb., 1959; Babel. Revue, de la FIT, 1955—; Nida Е. A., Toward а science of translating, Leiden, 1964; Popovič A., Poetika umeleckého překladu. Brat., 1971.
