Надсон Семен Якович [14(26) .12.1862, Петербург, — 19(31) .1.1887, Ялта], російський поет. Народився в сім'ї чиновника. Закінчив Павлівське військове училище (1882), був на військовій службі в чині підпоручика. Перша збірка — «Вірші» (1885). З 1882 співробітничав в «Вітчизняних записках» . Поезія Н. виразила настрої передової частини молоді періоду кризи народництва . Ліричному героєві Н. — синові свого часу (вірш «Наше поколенье юності не знає»), сумлінному інтелігентові, що живе в пору реакції, властиве трагічне світовідчування: переживаючи гостре почуття цивільної скорботи, поет хоче викликати в безвісному «страждаючому братові» (вірші «Друг мій, брат мій...») «біль за ідеал і сльози про свободу» (вірш «Милий друг, я знаю...»). Н. застерігав сучасників від спокуси піти на компроміс, зупинитися на півдорозі (вірш «Півдороги», «Вперед!»). Проте, відносячи себе до «борців зганьбленої свободи» (вірш «Марення»), Н. залишився далеким від дієво-революційного відношення до життя (вірш «Не вини мене, друг мій»). Тяжіючи до цивільної лірики некрасовськой школи, поезія Н. все ж позбавлена соціальної конкретності, для неї характерна відвернуто-книжкова образність. У пізніших віршах цивільні мотиви в його творчості взагалі приглушаються. Значне місце в спадщині Н. займає любовна і пейзажна лірика, що привертала увагу багатьох композиторів (Ц. А. Кюї, С. В. Рахманінов і ін.).
Чуйність до соціальної несправедливості, щирість поезії Н., невіддільною в свідомості сучасників від гіркої долі самого поета (Н. рано помер від туберкульозу), додали його віршам велику популярність, зробивши їх як би символом епохи лихоліття. Похований в Петербурзі.
Соч.: Полн. собр. віршів. [Вступ. ст. Р. А. Млявого], М. — Л., 1962.
Літ.: Назарова Л. Н., Надсон, в кн.: Історія російської літератури, т. 9, ч. 1, М. — Л., 1956; Історія російської літератури XIX ст Бібліографічний покажчик, М. — Л., 1962.
