Місіонерка (від латів.(латинський) missio — посилка, доручення), одна з форм діяльності релігійних організацій і церков, що має на меті звернення інаковерующих і повернення в лоно церкви що відпали від неї. Фактично М. ставить ширші завдання, сприяючи здійсненню політичних цілей соціальних груп і урядів, на службі в яких місіонери знаходяться. У буддизмі здійснювалося незрідка мандруючими ченцями і отримало поширення з 3 ст до н.е.(наша ера) Християнське М. виникло в 4 ст н.е.(наша ера) До 13—16 вв.(століття) відноситься проникнення християнського М. до Індії, Китаю, Японії. Насадження християнства в католицькій формі в Східній Європі було ідеологічним прикриттям німецької феодальної колоніальної експансії («Дранг нах Остен»).
М. католицької церкви активізувалося після утворення іспанських і португальських колоніальних імперій (15—16 вв.(століття)). М. допомагало колонізаторам захоплювати і «освоювати» нові землі. Для керівництва католицького М. папа Григорій XV в 1622 заснував Конгрегацію пропаганди віри (з 1967 — Конгрегація євангелізації народів). Пізніше у ряді країн були створені католицькі місіонерські суспільства. У 17—18 вв.(століття) у зв'язку зі вступом на дорогу колоніальної політики Нідерландів і Великобританії місіонерську діяльність стали розвивати що панували в цих державах протестантські церкви. На початку 19 ст виникли місіонерські організації в США. М. активізувалося в останній третині 19 ст в період боротьби імперіалістичних держав за розділ світу. Розвернулася діяльність християнських місіонерів в Африці. Підтримувані колоніальною адміністрацією, такі, що субсидуються урядовими органами і монополіями, місіонерські установи ставали власниками крупних капіталів і земель і були провідниками колоніальної політики урядів своїх країн. Переважна більшість учбових закладів в країнах Африки знаходилися (а в деяких і знаходиться) в руках релігійних місій. Вони поширювали свій контроль і на медичні установи, культурні, спортивні і інші громадські організації.
Місії в Африці (у меншій мірі в Європі в період раннього середньовіччя) відоме місце відводили шкільній справі. Проте ця їх діяльність поширювалася на невеликий відсоток дітей місцевого населення і зазвичай мала кінцевою метою підготовку людей для служби в колоніальній адміністрації.
Функції мусульманських місіонерів незрідка виконували купці-мусульмани, а з розвитком суфізму — мандруючі ченці — суфії.
М. в Росії було тісно пов'язано з тією, що насильницькою християнізує неросійських народностей, монастирською колонізацією, боротьбою з розколом сектантством. У 14 ст Стефан Пермський поширював християнство серед зирян (комі ) . В 16 ст посилилася місіонерська діяльність християнських монастирів серед місцевого населення Поволжья, в 18 — 1-ій половині 19 вв.(століття) серед народів Сибіру і Кавказу. У 1870 в Москві було засновано Православне місіонерське суспільство, що об'єднало різні сибірські місії. З 1867 насадженням християнства серед татарського населення займалося братерство святого Гурія в Казані. Ряд російських православних місій були створені поза Росією. Загальне керівництво М. в Російській імперії здійснював Синод, який розробляв статути місіонерських організації, проводив всеросс. і місцеві з'їзди місіонерів.
Після 2-ої світової війни 1939—45, у зв'язку з крахом колоніальної системи, підйомом національно-визвольного руху, завоюванням незалежності багатьма колишніми колоніями велике місце в діяльності місіонерів зайняла боротьба проти національно-визвольних рухів, антикомуністична пропаганда. М. перетворилося на провідника політики неоколоніалізму. До 1969 в африканських місіях налічувалося близько 16 тис. членів чоловічих і 30 тис. членів жіночих християнських орденів (більшість — не африканці). В цілях пристосування до нових умов церква почала міняти методи М.: створювати церковну ієрархію з місцевих жителів, в християнський культ включати релігійні обряди місцевих культів, проводити богослужіння на місцевих мовах, вводити в богослужіння культові танці, музику; у місіонерській пропаганді використовуються радіо і телебачення. Враховуючи силу національно-визвольного руху, місіонери ради збереження своїх позицій, особливо в країнах Африки, стали виступати проти расизму. У 1971 католицький орден «білих отцов» відгукнув з Мозамбіку всіх своїх членів на знак протесту проти злочинів португ.(португальський) колоніальних властей і співпраці церковної ієрархії з колонізаторами. Разом із зростанням національно-визвольного руху посилився антимісіонерський рух.
Літ. : Шейнман М. М., Ватикан і католицизм в кінці XIX — нач. XX ст, М., 1958; його ж, Сучасний клерикалізм, М., 1964; Лаврецкий І. Р., Тінь Ватикану над Латинською Америкою, М., 1961; його ж, Колонізатори вирушають — місіонери залишаються, М., 1963; Шаревськая Б. І., Старі і нові релігії Тропічної і Південної Африки, М., 1964; Гладіолусів Р. А., Релігії країн Африки, М., 1967; Яструбів І. Б., Проблеми місіонерки на Соборі, «Питання наукового атеїзму», 1968, ст 6; Берзін Е. О., Католицька церква в Південно-східній Азії, М., 1968; Мустафа аль-Халідн, Омар Фаррух, Місіонери і імперіалізм в арабських країнах, пер.(переведення) з араб.(арабський), М., 1961.
